sl1 sl2 sl3

"Вона не ангел, але Вона з крилами..."

Грішниця? Свята? Вона – як усі, вона – особлива. Уляна, Інна, Галина, Ліна... – це також її імена. Впізнаєте? Може, з котроюсь із них ви зустрічалися в дорозі. Може, якась промайнула у вашому сні.
Видавничий Дім «Букрек» та Liudmyla Taran запрошують на дискусію "Вона не ангел, але Вона з крилами..." ( за книгою Людмили Таран "Крила Магдалини"). Захід відбудеться у рамках програми "Форуму видавців" 16.09 о 12.00 (Порохова вежа,вул. Підвальна, 4, м. Львів).

"Розгадати нерозгадане".

Видавничий Дім «Букрек» та Тетяна Пишнюк (Тетяна Фольварочна) запрошують на презентацію нової книги «Нерозгаданий постскриптум». У книзі вміщено два романи сучасної письменниці Тетяни Пишнюк, в яких йдеться про драматичні історії життя двох жінок, яких доля занесла в далекі краї. Письменниця заглиблюється в таємниці жіночих душ своїх героїнь, подаючи їхні уявлення про шлях до щастя..
Захід відбудеться у рамках програми "Форуму видавців" 15.09 о 12.00 (Музей історії релігії, пл. Музейна, 1, м. Львів). Модератор Василь Фольварочний.

Чернівецьке видавництво "Букрек" презентує книги за кордоном

В рамках 21-ї Міжнародної виставки книг для дітей та юнацтва, яка працює у виставковому центрі «Moldexpo» міста Кишинів, презентовано книжкову продукцію українського Видавничого дому «Букрек» (Чернівці), що спеціалізується на випуску шкільних підручників, літератури українських і зарубіжних класиків, сучасних авторів українською, румунською і гагаузькою мовами. Як повідомили «ІНФОТАГ» її організатори, цього року свято книги приурочений до 180-ї річниці від дня народження відомого румунського письменника-казкаря Іона Крянге.

«Нашим основним завданням є просування дитячої книги. Салон дає можливість познайомитися з вітчизняними та зарубіжними видавництвами, взяти участь в конкурсах, бесідах і зустрічах з письменниками, придбати книги за вигідними цінами. Протягом чотирьох днів відбудеться ряд інтерактивних дитячих заходів. Комп'ютер не замінить книгу, яка залишається найефективнішим інструментом у вихованні підростаючих поколінь», - сказала директор Національної дитячої бібліотеки Клавдія Балан.

У ярмарку беруть участь понад 110 книжкових видавництв з Молдови, Румунії, Франції, Німеччини, Китаю, Литви, Польщі, України та Угорщини. Організатори заходу традиційно підготували для дітей книгу-сюприз. 15 тис. Юних читачів отримають в дар барвисто оформлену казку Іона Крянге «Гаманець з двома грішми». Бібліотекарі можуть обмінятися досвідом з іноземними колегами і отримати в подарунок книгу «Книга, бібліотека, читач».

http://acc.cv.ua/chernivtsi/22150-chernivetske-vidavnitstvo-bukrek-prezentue-knigi-za-kordonom

Видавничий Дім «Букрек» та Книгарня “Є” запрошують на презентацію

Видавничий Дім «Букрек» та Книгарня “Є” запрошують на презентацію нової сатиричної книги Даніеля Банулеску «Цілую твої сідниці, дорогий керманичу!», перекладеної з румунської мови, що відбудеться 16 вересня. Початок — о 16.00. Модератор — Дарина Максимець. Запрошений гість перекладач книги Анатоль Вієру.

«Ця книга присвячена мені. Все своє життя я хотів написати таку книгу…». 
Даніель Банулеску
«Це роман з абсолютно новим звучанням, написаний за допомогою магії…»

Роман «Цілую твої сідниці, дорогий керманичу!» отримав премію Спілки письменників Румунії, перекладений багатьма мовами та розійшовся тиражем більше 20 тисяч примірників. Цей твір – це своєрідна Біблія комуністичної Румунії, водночас трилер, політична сатира і психологічне есе. У центрі роману – життя комуністичного диктатора Ніколає Чаушеску та його дружини з усіма інтригами, кровопролиттям, банкетами і достатком, які формують звичайну атмосферу абсолютної влади.
Бухарест, описаний у книзі Даніеля Банулеску, – це Бухарест державних свят і хресних подій, гучних промов, проголошених з високих трибун, шпигунів і всемогутніх агентів Секурітате. Саме вони, як вірні пси, охороняють Ніколає Чаушеску, темного антигероя, від замахів не лише на його життя, але і на його спокій.

Данієль Бенулеску – поет, прозаїк, драматург. Народився 31 серпня 1960 року в Бухаресті. Лауреат Європейської поетичної премії (нагороджений містом Мюнстером, Німеччина) і Премії румунської Академії. Автор збірок віршів: «Кохатиму тебе до кінця ліжка», «Балада Данієля Бенулеску», «Молитовний Данієль».
Написав цілий клан сатиричних романів, які об’єднав під назвою «Найкрасивіша історія світу». Цикл включає романи: «Цілую твої сідниці, улюблений керманичу!», «Диявол полює твоє серце» і «Найкращий роман всіх часів». Автор драматичних творів «Хто виграв світову війну релігій?» і «Хочеш бути приятелем Бога?».
Перекладений німецькою, англійською, французькою, голландською, угорською, болгарською, сербською, чеською, словенською, шведською, українською та іншими мовами.


Ольга Кобилянська "Апостол черні"

Нещодавно у стрічці Facebook натрапила на допис однієї пані,що взялась було читати прозу Ольги Кобилянської й кинула, позаяк – нудно й нецікаво.

Пригадалось, як комуністи в радянські часи, затамувавши віддих, із пієтетом, пропагували і в художніх фільмах, і на наукових конференціях, і в екскурсіях для студентів Пушкінськими місцями в Криму російську класику як зразок золотого фонду світової культури, як непохитну висоту думки. У нас же й досі катастрофічно мало говорено у суспільно-інформаційному просторі про НАШУ класику; нема екранізацій, не відчитано на широкий загал історичні контексти умовин з'яви того чи іншого твору українського майстра слова. Й взаємини з національною культурою – хрестоматійно-залікові, а не закорінені в серці. Рецепт же простий від Григорія Сковороди (підслухано в "Очима культури"): "Люби – і будуть твої ".

Щодо нудності. Коли "Апостол черні", останній великий твір Ольги Кобилянської, позбавляє вас сну, що є наймилішим у світі, й до третіх півнів утримує в напрузі, – думаю, це ознака нетривіального твору. Таким і є роман в 2-х томах, який письменниця закінчила 1926 року й назвала повістю. Чи не вперше,а може й вперше, "Апостол черні" друкують в Україні ,якщо не числити видання 1936 року у тоді не радянському Львові, 1984 р. видання у Канаді; 1992 р. часописний друк в "Буковинському журналі" в Чернівцях та першу з'яву у Празі 1926-1928 рр., в журналі "Нова Україна".

Дякую видавництву "Букрек" 2012, Чернівці, за чудовий, ошатний, "правильний" друк книжки. Про роман:водограй думок та відчуттів. Тема оповіді – як не зрадити свій нарід, коли це дуже зискно. Як плекати мрію про власну державу й готуватись до її створення, коли твоя країна подроблена на шматки й входить до різних імперій. Широке епічне полотно життя на Буковині в карколомній життєвій історії трьох поколінь Цезаревичів. Так, це оповідь про три покоління однієї сім'ї – неодмінна умова справжнього роману в світовій літературі, яка відгукнулась в мені спомином роману "Люборацькі" Анатолія Свидницького: та ж тема національної зради й три покоління. Правда, у Свидницького жорстокіше й смутніше, оскільки лещата Речі Посполитої й Московського царства, напевне, були тяжчими в Наддніпрянській Україні від утисків ув Австро-Угорській імперії, до якої належала Буковина до 1918 року.

Що вразило? Інша Ольга Кобилянська:
- головний герой роману – сильний, (ніцшеанська ідея надлюдини залишилась) позитивний мужчина-українець,"апостол меча" – військовий, Юліян Цезаревич;
- ні, сильна жінка-феміністка є, це Ева Альбінська. Вона розкута,вольова,спрагла освіти та інтелектуального лету, що й отримує. Проте зраджує свій рід, перекидається до польської культури, бо народ той розвинутий, втрачає умисно родинні зв'язки й архетипно нагадує першу жінку у світовій міфології – Ліліт, яка була вогненно-повітряна, постійно ширяла в просторі,бо ж нудно на одному місці, й Адам за нею не встигав. На противагу їй – Дора Вальде, сестра Еви в других, також з роду Альбінських, архетипно тяжіє до Єви – другої жінки в світовій міфології, берегині й продовжувачки роду, що не зраджує свій український народ й уособлює світло. Погодьтеся, таке акцентування сил не характерне для Ольги Кобилянської періоду "Царівни";
- м'яким світлом увіходить парох, отець Захарій, правдивий "апостол черні", вірний та мудрий слуга свого народу, який згармонізовує навколо себе український простір на відміну від московського та католицького духовенства в сімейному романі А.Свидницького "Люборацькі";
- й що неабияк здивувало, так це щасливе, обнадійливе завершення роману, щоправда, з невеличкою кассандрівською пересторогою:

"- А Україна?
- Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам роллю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі." (ст.382)

P.S. В тексті багато висловів,які можна розібрати на цитати.

P.S.P.S. Роман "Апостол черні" опоряджений вступним вияснювально-поетичним словом кандидата філологічних наук Ярослави Мельник, примітками та словником, що додає зручності до читання.

Юлія Таранюк

"Ольга Кобилянська "Апостол черні"


Нескорений

30 червня минає 110 років від народження Прометея українського визвольного руху, його очільника і Провідника, без якого неможливо уявити Українську Повстанську Армію – Романа Шухевича. Син відомого адвоката, успішний бізнесмен – мав свій рекламний бізнес, високоосвічена людина – закінчив Львівську політехніку, чемпіон серед юніорів із легкої атлетики і плавання у довоєнній Польщі. Життя стелилося перед ним «килимовою» доріжкою. Та «сите» життя було не для нього, коли у неволі був рідний край. Тож не вагаючись, «проміняв» його на «принади» повстанського побуту – автомат і криївку,  заради того, щоб Україна була незалежною, соборною державою. Про останні дні Провідника і про те, як пов’язала доля командира УПА з Поділлям, Хмельниччиною, читайте з уривка трилогії Петра Воробея  «ЗАГРАВА», яка через місяць виходить у чернівецькому видавництві «Букрек».

Ні  за ким так не полювало «енкаведе», як за  головою невловимого Тура — Чупринки. Кілька разів,  чекісти навіть публічно сповіщали, що Шухевича вбито, але «Шух», «Шука», як титулувався він іще між повстанцями, живий і неушкоджений,  вислизав із розставлених пасток і продовжував боротьбу. Так тривало до березня 50-го року, коли заскочений ворогами на околиці Білогорщі, командир дав останній свій бій. І як не прагнули енкаведисти коли не взяти живим генерал-хорунжого, то хоч убити його «радянською кулею», все ж свинцеву «крапку»  в своєму житті Головнокомандуючий УПА поставив власноруч: бачачи, що цього разу з чекістських лап йому не вибратись, він власноруч вистрілив собі у серце.
Коли  перед  очима енкаведистів постало скривавлене бездиханне тіло Провідника, радості їх не було меж. Та навчені гірким досвідом,  вони не поспішали з публічними заявами. А ну як знову виявиться, що вбитий у Білогорщі повстанець —  не Тарас Чупринка? Та Хрущов їм за таку промашку голову зніме!
Так трапилось, що на той момент у   львівській тюрмі перебував неповнолітній син Командира — Юрко. Його то й вирішили використати в своєму брудному експерименті  енкаведисти.  Не кажучи хлопчику ні слова,  вони вивели  Юрка на тюремний двір, де під брезентом лежало привезене  з Білогорщі тіло Романа Шухевича. Зірвавши  покривало,  чекісти так і прикипіли поглядами   до Юрка —  як зреагує той на побачене?
Реакція хлопчика була такою, яка й мала бути  в  сина на смерть батька. Заплакавши, він опустився перед  убитим на коліна і поцілував його руку.
Сумнівів не було: “Вовк”, як називали беріївські посіпаки Шухевича у своїх оперативних розробках, був мертвий.
Залишивши тіло Провідника просто неба, енкаведисти  побігли складати рапорти та  списки  на нагородження, включаючи туди не лише безпосередніх учасників операції, а й кухарів і навіть собаководів, добре розуміючи, що за  вбитого Провідника  кремлівські верховоди не поскупляться ні на ордени, ні на грошову винагороду.
Звідтоді, понад півстоліття таїною секретності було оповите все, що стосувалось подальшої долі    тіла  очільника УПА. Незважаючи на те,  що Україна стала незалежною самостійною державою,  Луб’янка  не поспішали розсекречувати місце  вічного спокою  Тараса Чупринки. Імли і темряви в цьому питанні додавав і той прикрий  факт, що останній керівник КДБ України – генерал Федорчук, залишаючи Україну і переходячи на службу в Москву, цілими вагонами вивіз у білокам’яну  більшість секретних  архівів, що так чи інакше стосувались ОУН -УПА та і їх  провідників. І хто знає, може ще не одне покоління українців жило б  у невіданні  щодо місця останнього спочинку генерал-хорунжого, якби  у 2004 році  не заговорив один із учасників тих подій. Чи то під тиском власного сумління, чи, може, відчуваючи подих вічності, він вирішив підняти завісу над посмертною долею Тура-Чупринки.
…Закінчивши переможні реляції й отримавши всі належні почесті й нагороди, чекісти стали думати-гадати, що ж робити з  тілом  повстанського генерала? Аж тут надійшов таємний наказ із Москви  — труп  Романа Шухевича вивезти за межі Західної України і знищити так, щоб ніхто ніколи не довідався про це і не знайшов останків його тіла.
Спорядили полуторку, на яку завантажили загорнене в брезент, як у похоронний саван тіло генерала, і «похоронна» команда зі Львівського НКВС у складі 5 чоловік  через глухі шляхи  Тернопільщини взяла курс на Поділля, в нинішню Хмельницьку область. Попереду тьмяно блиснули води річку Збруч, яка до 39-го року слугувала  державним кордоном між Радянським Союзом і «панською» Польщею, а нині слугувала географічним вододілом між Західною і Східною Україною. По той бік розпочинався  Чемеровецький район Хмельницької області. Але як тільки автомашина почала наближатися до Збруча, стало коїтися щось неймовірне. Небо, яке до того було ясним, вмить потемніло, вкрившись  густими хмарами. Зірвався різкий поривистий вітер. Спалахнула блискавка. Ударив грім. Розпочалася гроза – рідкісне явище як на середину березня. Здавалося, сама природа протестує проти того, щоб вірний і люблячий син Західної України,  навіть мертвий, залишав її територію.
Далі  розпочалася просто містика. Проїхавши  через міст рівно до середини  Збруча,  полуторка зупинилась. Автомобіль, мотор і ходову частину якого кілька годин тому так  дбайливо й прискіпливо  перебрали й оглянули  слюсарі чекістського гаража, готуючи у далекий і незвичний рейс, не просто заглухла —  зупинилась намертво.
Поки водій пробував завести мотора, наступив вечір. Покриті густим лісом Товтри, що з усіх боків  нависали  над Збручем, нагадуючи  карпатські схили, посіяли жах у серця конвоїрів бездиханного Шухевича. Хто-хто, а вони добре знали, що ніч  є  матір’ю  і покровителькою   повстанців.
Серед чекістів почалася легка паніка. З одного боку, вони мали чіткий  наказ:  таємно поховати Шухевича на Східній Україні. Хоронити ж Чупринку тут,  на правому, хай  нібито —  східноукраїнському березі,   було явним безумством: хтозна, чи  не  привернули вони увагу своїм криком і своєю метушнею чиїхось цікавих очей? А цього допустити не можна було ну ніяк — друга  частина наказу з Москви  вимагала, щоб місце поховання  Шуха зберігалась у повній  і абсолютній таємниці. А  де гарантія, що після їхнього від’їзду  повстанці  не віднайдуть і не перепоховають Тура?  Село ж Гуків онде —  неподалік.
І тут у голову нелюдам у малинових кашкетах приходить воістину сатанинська  думка — спалити генерал-хорунжого. А попіл, як то кажуть, — розвіяти по вітру!
На березі ріки вони розвели  багаття, в яке  й  поклали  багатостраждальне тіло Провідника. Та проти нелюдського задуму чекістів виступила сама природа. Бо як не старалися бузувіри підняти температуру в багатті, навіть усе  пальне вицідили з баку полуторки та вилили у вогонь, дощ, який не вщухав ні на мить, не давав до решти спалити тіло Шухевича. Врешті-решт, «похоронна» команда змирилися з фактом, що перетворити на попіл  тіло Прометея української революції  їм не вдасться. Вони загорнули обвуглені й почорнілі  рештки тіла повстанського командира у той же брезент, у якому його привезли і з мосту скинули у воду. Самі того не відаючи, чекісти виконали прижиттєву волю Тараса Чупринки, який   просив Бога і товаришів у разі його загибелі зробити так, щоб  його тіло ніколи не залишило Західної України.
Після покаянної  сповіді енкаведиста —  у 2005 році,  водолази знайшли і підняли з води, якраз посеред Збруча, у тому місці, на яке вказував член «похоронної» команди Шухевича,  обвуглений кістяк  мужчини вище середнього зросту, спортивної статури. Саме таким і був генерал Шухевич. На тому ж місці, де чекісти спалили Чупринку, встановлено кам’яного козацького хреста, до якого,  на уклін і  на прощу йдуть сьогодні тисячі людей, кому не байдужі ні наша минувшина, ні наше майбутнє.
Що ж до подальшої долі обвуглених  кісток і черепа, які начебто відвезли в Хмельницьку облдержадміністрацію для  організації подальшої генетичної експертизи і встановленню їх  принадлежності Роману Шухевичу, все покрито таїною невідомості. Якщо вірити чуткам, вони і досі «нерухомо» лежать в одному із сейфів Хмельницького «білого дому», позаяк владі, яка переймається хіба що тим, як зберегти владу, не до Шухевича…

Зачаровані ноти

Музика відображає те, чого неможливо висловити і про що неможливо мовчати. І Бог дав іскру з небес, кинув її і в душу, і в руки Леоніду Борисовичу Затуловському – людині наскільки талановитій, настільки ж скромній. Педагог, диригент, музикант, композитор. Людина вродженої інтелігентності, що є рідкісним явищем в культурі взагалі, а як на сьогодні, то взагалі унікальним.

З книги Михайла Маслія

«Золотий вік української естради

На днях у видавництві «Букрек» побачило світ нотне видання заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Затуловського «Вибрані твори для дітей».

За словами самого автора, ця збірка є творчим дарунком тим, хто сьогодні тільки-но торкається цього високого дива, тим, хто понесе його далі, у

майбутнє – дітям України. А ще тим, хто плекає і дбайливо зрощує паростки таланту та натхнення своїх вихованців, долучає їх до безмежнобагатобарвного та багатогранного світу прекрасного, хто віддає своє серце прийдешнім поколінням – шановним педагогам. Музика – універсальна мова Всесвіту. Це мова вічності, мова краси.


Українські мандри у просторі й у часі

Балабко О. В.

Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста :

Роман-есе у трьох книгах. – Чернівці : Букрек, 2017. – 596 с.

 

Мандри стали дуже популярними сьогодні. Впали різноманітні непоборні перешкоди, і всі нарешті повірили, що можна сісти в літак чи автобус і мчати, мчати, мчати, відкриваючи нові землі. Мандрівники відчувають один одного на віддалі, і як тільки у розмові випадково зринає слово, яке свідчить, що поруч людина світу, як одразу недавні подорожі втілюються у пристрасні монологи.

Але зовсім небагато серед відкривачів незнайомих пейзажів тих, хто власні враження перетворює у книги подорожніх нотаток, які роблять персональне захоплення загальним. І лишень одиниці мандрують у часі й просторі водночас. Вони вибирають собі яскраву історію, яка відбулась із кимось давно, і йдуть її шляхами. Олександр Балабко – з таких. Він шукає сліди відомих українців, полишені світами, реставрує відголоски їх біографій, зводячи докупи різні часові потоки, і ви відчуваєте дивний шарм у цьому злитті минулого і сучасного, коли поринаєте водночас у дві несхожі епохи.

Роман-есе “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя” був надрукований вперше у журналі “Київ”. Історія життя відомого співака дає можливість говорити про безліч країн і легендарних персонажів, з якими він зустрічався, й робити оповідь легкою та барвистою, наче екзотичний ярмарок. Разом зі своїми героями автор легко міняє країни, мови, звичаї... Цього разу дія відбувається у Києві, Стамбулі, Парижі, Шанхаї, а також на Сахаліні та Святій землі.

Олександр Балабко відвідує театри і парки, собори і кладовища, палаци і фортеці, ресторани і кабаре... І паралельно з головною історією принагідно уточнює, де і як жили Роксолана та Юрій Хмельницький, художники Олекса Грищенко і Дмитро Ізмайлович, посол і письменник Олександр Лотоцький і співак Федір Шаляпін, а також Бодлер і Гюго, Жорж Санд і Шопен, Хемінгуей і Тулуз-Лотрек, Шагал і Аполлінер...

Чимало дивовижного знаходить автор у житті Олександра Вертинського, у звичаях і норовах минулої епохи. Але є ще одна особливість творів письменника: крізь усю цю дивовижу, як Оранта крізь затиньковані розписи храму святої Софії у Стамбулі, проступає пекуча любов героя до рідної землі, а також драматичне життя українців без батьківщини, нації, яка мандрує світами багато років у пошуках кращого життя, віками не даючи ради витворити це краще життя у себе вдома.

Не всі з блукальців і втікачів стали принцесами Таїланду, як киянка Катерина Десницька (а її племінник Іван Десні – відомим французьким актором) чи китайськими маршалами, як закарпатський бідняк Іриней Фендь, не всі стали відомими скульпторами, як Олександр Архипенко чи уславленими артистами – як Серж Лифар або відома кінозірка того часу Наталя Лисенко. Щастя усміхалося одиницям. Сотні тисяч українців жили інакше. Роман розповість, де зосереджувалася українська діаспора у Туреччині, Франції чи Китаї, якою була доля Симона Петлюри, чому не свідчив на відомому суді Володимир Винниченко і чому архієпископа шанхайського Іоанна зі знаменитого роду Максимовичів називали “жахливим антирадянщиком”, а також чому чимало талановитих поетів, наших земляків, не змогли реалізувати свої таланти за кордоном. А ще – як українські чвари зруйнували не одну важливу справу.

У романі Поль Гійом говорить про картини знаменитого Олекси Грищенка, які той малював у Стамбулі опухлими від недоїдання руками: ”Художник з України Шевченка й Гоголя приносить ранкове дихання в західну культуру, що її він засвоює з усією зухвалістю, пристрастю й крайністю своєї нації, виявляючи себе в зображенні світу блискучим ритмом, повним стилю й величності, любові та, мабуть, і гумору, того особливого гумору, який зупинився на півдорозі між іронією й болем”. Саме цими словами можна охарактеризувати і життя Олександра Вертинського на різних географічних широтах чужих земель та й на своїй батьківщині теж. Життя між іронією і болем серед емігрантів, здебільшого “білих людей другого сорту”, балансування між славою і забуттям, радістю і смутком, ситістю і голодом, молитвою і прокляттям – це і є тло для розгортання дії в романі “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”

У зворушливих ретроспективах Олександра Балабка чимало гумору. Чого тільки варта історія старої тітки із заповітом для майбутнього співака, який прожив сирітське дитинство з повним набором пригод, покарань та постійного відчуття голоду. Тітка нікого не допускала до власної скрині, але саме Вертинському пообіцяла залишити найдорожчий скарб. Через багато років вона це зробила, дотримуючи даного слова: у скрині виявилося сорок пляшок свяченої води. Чи показовий і майже символічний діалог Вертинського з

російською емігранткою у Стамбулі: “Як вам тут?” – ”Нічого.

Досить цікаве місто. Тільки турків забагато”.

Зрештою, після знайомства з романом, звичайно ж, ви захочете побувати в Парижі, Шанхаї чи Стамбулі, хтось укотре, хтось вперше, тож вам знадобиться і цей текст, який стане і картою міста, і досвідченим гідом. Ви вже знатимете, куди йти, і бачитимете за черговою картинкою її далеке минуле. А також ви ще раз усвідомите за чиєюсь непростою біографією підступні і зрадливі переміни життя, гіркі уроки минулого, яких, звичайно ж, ніхто, крім професійних істориків, не вчить і не аналізує, і тому така болісна українська історія сьогодні й завжди.

Саме поєднання сучасних подорожніх пейзажів із їхньою ретроспективою, заселеною обраними і відомими людьми, яких автор заново вписує в український контекст на тлі життя української еміграції того часу – це інтригуюче поєднання трьох в одному, і гарантує неослабний інтерес читача, його постійну прихильність до нових книжок Олександра Балабка.

 

Теодозія Зарівна,

письменниця, головний редактор журналу “Київ”

Жінка у прозорості 3D: досі (!) – досить (?) – досвід (…)

Таран Л. Прозорі жінки. – Чернівці : Букрек, 2015 – 316 с.

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. До недавніх століть. А потім жінка взяла перо в руки і спробувала мовити про…про зорі…ті зорі, які часто їй снилися…а десь там, між ними, є її Планета. Нора беззвучно прикриває двері дому і тихенько йде у ніч – за тими зорями. Ібсен мав би схопити її за рукав! Не схопив… Бо Норі – зорі (навіть рима!).

У Мами-Нори повинна була би бути Дочка-Пеппі. Та, у якої тільки одна довга панчоха.          І одне оголене коліно (звідкись чується чоловіче «Но!»). Неприкрита дочка. Вона вже не буде церувати панчохи, як це робила Нора. З її уявою – братися за перо! З її вигадками – бестселерувати книжки!

Чому жінка й досі так спрагло бажає писати про свою про-зорість? Вже наче всі зорі вивчені Коперниками-Галілеями. Вже навіть жінка зриміша стала у літературі, а й досі в неї забаганка: писати і писати!! Може, причина в тім, що і досі, щоби побачити жінку комусь треба спец.окуляри, щоби побачити-ся з Жінкою в культурному просторі комусь треба якоїсь над-мужності?..

Здається, українська література від часів Кобилянської і донині вже ніби сита питаннями жінки, насичена, а з 90-х минулого віку й пере-насичена жіночими образами у письмі, жіночими темами, проблемами, врешті – жіночими голосами. Але ж… чи не кожній жінці-авторці буває важко, особливо коли твоєму фемінописьму увесь час хтось нашіптує (а то й вигукує!) – «досить!». Тоді письмо – для жінки – знову стає бунтом. Коли одягаєш власну віками-заблукану прозорість у шкіру своєї героїні, даєш їй трохи своїх мрій про зорі, трохи дороги і трохи свого болю, і відпускаєш…

Людмила Таран відпускає своїх «Прозорих жінок» до інших, до нас. Щоби почули цю прозорість, торкнулися її як досвід чи досвіт – прагнення побачити світло, побачити на світанку і зберегти у нічні години. Прозорість – це письмо, спонтанне, шукаюче, еліптичне, стверджуюче і багатопитальне – жіноче письмо.

За цією прозорістю жіночих силуетів героїнь Людмили Таран, у їх багатообличності і багатошаровості шкіри я впізнала образ жінки-авторки, яка столітньо іде у своє не-про-минаюче «досі», долає у собі і поза собою усі ті «досить», вербалізуючи «досвід» свого не-прозорого тіла, яке має історію/історії. І в цій прозорості я побачила, що…

  • Для жінки писати – це блукання. Це якісь мандри у своє минуле чи у своє завтра, щоби зрозуміти себе-тепер. Чи Когось поруч зі собою… Щоби втримати того, швидкоплинного, перехожого, перебутого, перевідчутого у собі. Писати – це привласнювати тих, які мають піти: «Навіщо ти пишеш? Це спосіб твоєї свободи, це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе. Ти заплутуєш сліди, аби ніхто не ухопив тебе за руку, не віддухопелив, мовляв, а хто тобі дав право писати про мене?» (з твору «Роман в Аахені», с.27).
  • Жінка, що пише – трохи колекціонерка (спогадів, емоцій, почуттів, чоловіків-героїв). У неї азарт колекціонерки і від того нікуди не дітися! «Жінка сама хоче контролювати своє життя» (с.34, з твору «Колекція коханців») і цей контроль – на папері, коли вона – самотворчиня…І письмо її як відповідь на колись «Пропущений дзвінок від Бога». А ВІН мав сказати їй, що вона приречена на вічну васану – «відновлення пам’яті колишнього кохання» (с.260).
  • Жінка, що пише, ціною своїх творів проливає свою кров (і це не красива метафорика, риторика, це есенціалізм…): «У жіночій крові більше золота, ніж у чоловічій» (с.155, з твору «Замок Тамплієрів»).
  • Жінка, котра пише, хоче почуватися вільною, це навіть дає їй «видимість якоїсь свободи на 5-10 хвилин» (с.41, з твору «Ліза та її бомж»).
  • Жінка, що пише – некультурна, неокультурена пуща, така собі «Дика кішка в самому центрі Києва», незалежна і горда, у пару їй може бути хіба що Лев, сильний і вольовий, імперативний і ніжний, якому нутро дикої кішки може піддатися. Але про Лева – потім.
  • Жінка, що пише – утопічна й атопічна для загалу, немодна, незрозуміла ізгойка, чужинка у собі самій, такий собі «моветон»: «Уже давно кругом нефігуратив, абстракції, бозна які фокуси контемпорі арт. А в тебе фактично оповідь. Наратив» (с.55, з твору «Автопортрет у ліжку»). Жінка-авторка чи не завжди оголена автопортретистка у своєму ліжку.
  • Жінка, що пише – пише собою, своє суттю, своєю натуральністю, бо «нутро ніколи не підводить» (с. 76) – вважає співачка Неля з твору «Любов до смерті…». Бо для жінки чи любити,  чи писати – то вже до смерті.
  • Для жінки письмо завжди містить певний еротизм, певну залюбленість в те, що вона пише, в те, що вона згадує, будь-то мен-сторі чи просто сіті-сторі  – «невинне спокушування себе мрією мало еротичний підтекст» (с.3, з твору «ЛавСторі») – історія про кохання до міста Лева, чи просто Лева, поруч з яким можна і собі трохи  Царівною.
  • Жінка, що пише – бореться не з ними (цензорами-опонентами), а зі собою у собі, зі собою у своєму екзистенційному і текстовому травматизмі – «є в наших підпіллях речі, озираючись на які, варто висміяти в першу чергу саму себе – інакше не розчиниться залізобетонна травма» (с.19, з твору «Роман в Аахені»).
  • Жінка у письмі – це дитина, яка шукає свою мову, знаходячи її заново, створюючи її заново. Зустріч на письмі двох жінок – малої і зрілої – символізує існуючу в жіночому єстві вічну материнськість: бути Великою Матір’ю для своїх текстів, мужньою дружиною Лева, трохи Царівною і все ж як Дитина любити, беззахисно дозволяючи приручити ту дику кішку своєї душі йому, єдиному, який, може, навіть ніколи і не спитає її «хто тобі дав право писати про мене?», натомість з нею  «йому відлягло від серця, все стало на свої місця, йому захотілося обійняти її, просто обійняти, притиснувши до грудей кожну клітинку її тіла, як робив це колись безліч разів. Безліч разів» (с. 225, з твору «Дівчинка»).

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. Досі. Досить! Жінки беруть перо. І про всі радощі, і про всі болі. Пишуть – мають свій досвід. І йдуть до світла. І на світло. Бо пишуть прозорі про зорі…

Роксолана Жаркова. Жінка у прозорості 3D: досі (!) – досить (?) – досвід (…) // Режим доступу:  http://tekstover.in.ua/491/