Музика відображає те, чого неможливо висловити і про що неможливо мовчати. І Бог дав іскру з небес, кинув її і в душу, і в руки Леоніду Борисовичу Затуловському – людині наскільки талановитій, настільки ж скромній. Педагог, диригент, музикант, композитор. Людина вродженої інтелігентності, що є рідкісним явищем в культурі взагалі, а як на сьогодні, то взагалі унікальним.

З книги Михайла Маслія

«Золотий вік української естради

На днях у видавництві «Букрек» побачило світ нотне видання заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Затуловського «Вибрані твори для дітей».

За словами самого автора, ця збірка є творчим дарунком тим, хто сьогодні тільки-но торкається цього високого дива, тим, хто понесе його далі, у

майбутнє – дітям України. А ще тим, хто плекає і дбайливо зрощує паростки таланту та натхнення своїх вихованців, долучає їх до безмежнобагатобарвного та багатогранного світу прекрасного, хто віддає своє серце прийдешнім поколінням – шановним педагогам. Музика – універсальна мова Всесвіту. Це мова вічності, мова краси.

Таран Л. Прозорі жінки. – Чернівці : Букрек, 2015 – 316 с.

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. До недавніх століть. А потім жінка взяла перо в руки і спробувала мовити про…про зорі…ті зорі, які часто їй снилися…а десь там, між ними, є її Планета. Нора беззвучно прикриває двері дому і тихенько йде у ніч – за тими зорями. Ібсен мав би схопити її за рукав! Не схопив… Бо Норі – зорі (навіть рима!).

У Мами-Нори повинна була би бути Дочка-Пеппі. Та, у якої тільки одна довга панчоха.          І одне оголене коліно (звідкись чується чоловіче «Но!»). Неприкрита дочка. Вона вже не буде церувати панчохи, як це робила Нора. З її уявою – братися за перо! З її вигадками – бестселерувати книжки!

Чому жінка й досі так спрагло бажає писати про свою про-зорість? Вже наче всі зорі вивчені Коперниками-Галілеями. Вже навіть жінка зриміша стала у літературі, а й досі в неї забаганка: писати і писати!! Може, причина в тім, що і досі, щоби побачити жінку комусь треба спец.окуляри, щоби побачити-ся з Жінкою в культурному просторі комусь треба якоїсь над-мужності?..

Здається, українська література від часів Кобилянської і донині вже ніби сита питаннями жінки, насичена, а з 90-х минулого віку й пере-насичена жіночими образами у письмі, жіночими темами, проблемами, врешті – жіночими голосами. Але ж… чи не кожній жінці-авторці буває важко, особливо коли твоєму фемінописьму увесь час хтось нашіптує (а то й вигукує!) – «досить!». Тоді письмо – для жінки – знову стає бунтом. Коли одягаєш власну віками-заблукану прозорість у шкіру своєї героїні, даєш їй трохи своїх мрій про зорі, трохи дороги і трохи свого болю, і відпускаєш…

Людмила Таран відпускає своїх «Прозорих жінок» до інших, до нас. Щоби почули цю прозорість, торкнулися її як досвід чи досвіт – прагнення побачити світло, побачити на світанку і зберегти у нічні години. Прозорість – це письмо, спонтанне, шукаюче, еліптичне, стверджуюче і багатопитальне – жіноче письмо.

За цією прозорістю жіночих силуетів героїнь Людмили Таран, у їх багатообличності і багатошаровості шкіри я впізнала образ жінки-авторки, яка столітньо іде у своє не-про-минаюче «досі», долає у собі і поза собою усі ті «досить», вербалізуючи «досвід» свого не-прозорого тіла, яке має історію/історії. І в цій прозорості я побачила, що…

• Для жінки писати – це блукання. Це якісь мандри у своє минуле чи у своє завтра, щоби зрозуміти себе-тепер. Чи Когось поруч зі собою… Щоби втримати того, швидкоплинного, перехожого, перебутого, перевідчутого у собі. Писати – це привласнювати тих, які мають піти: «Навіщо ти пишеш? Це спосіб твоєї свободи, це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе. Ти заплутуєш сліди, аби ніхто не ухопив тебе за руку, не віддухопелив, мовляв, а хто тобі дав право писати про мене?» (з твору «Роман в Аахені», с.27).
• Жінка, що пише – трохи колекціонерка (спогадів, емоцій, почуттів, чоловіків-героїв). У неї азарт колекціонерки і від того нікуди не дітися! «Жінка сама хоче контролювати своє життя» (с.34, з твору «Колекція коханців») і цей контроль – на папері, коли вона – самотворчиня…І письмо її як відповідь на колись «Пропущений дзвінок від Бога». А ВІН мав сказати їй, що вона приречена на вічну васану – «відновлення пам’яті колишнього кохання» (с.260).
• Жінка, що пише, ціною своїх творів проливає свою кров (і це не красива метафорика, риторика, це есенціалізм…): «У жіночій крові більше золота, ніж у чоловічій» (с.155, з твору «Замок Тамплієрів»).
• Жінка, котра пише, хоче почуватися вільною, це навіть дає їй «видимість якоїсь свободи на 5-10 хвилин» (с.41, з твору «Ліза та її бомж»).
• Жінка, що пише – некультурна, неокультурена пуща, така собі «Дика кішка в самому центрі Києва», незалежна і горда, у пару їй може бути хіба що Лев, сильний і вольовий, імперативний і ніжний, якому нутро дикої кішки може піддатися. Але про Лева – потім.
• Жінка, що пише – утопічна й атопічна для загалу, немодна, незрозуміла ізгойка, чужинка у собі самій, такий собі «моветон»: «Уже давно кругом нефігуратив, абстракції, бозна які фокуси контемпорі арт. А в тебе фактично оповідь. Наратив» (с.55, з твору «Автопортрет у ліжку»). Жінка-авторка чи не завжди оголена автопортретистка у своєму ліжку.
• Жінка, що пише – пише собою, своє суттю, своєю натуральністю, бо «нутро ніколи не підводить» (с. 76) – вважає співачка Неля з твору «Любов до смерті…». Бо для жінки чи любити,  чи писати – то вже до смерті.
• Для жінки письмо завжди містить певний еротизм, певну залюбленість в те, що вона пише, в те, що вона згадує, будь-то мен-сторі чи просто сіті-сторі  – «невинне спокушування себе мрією мало еротичний підтекст» (с.3, з твору «ЛавСторі») – історія про кохання до міста Лева, чи просто Лева, поруч з яким можна і собі трохи – Царівною.
• Жінка, що пише – бореться не з ними (цензорами-опонентами), а зі собою у собі, зі собою у своєму екзистенційному і текстовому травматизмі – «є в наших підпіллях речі, озираючись на які, варто висміяти в першу чергу саму себе – інакше не розчиниться залізобетонна травма» (с.19, з твору «Роман в Аахені»).
• Жінка у письмі – це дитина, яка шукає свою мову, знаходячи її заново, створюючи її заново. Зустріч на письмі двох жінок – малої і зрілої – символізує існуючу в жіночому єстві вічну материнськість: бути Великою Матір’ю для своїх текстів, мужньою дружиною Лева, трохи Царівною і все ж як Дитина любити, беззахисно дозволяючи приручити ту дику кішку своєї душі йому, єдиному, який, може, навіть ніколи і не спитає її «хто тобі дав право писати про мене?», натомість з нею – «йому відлягло від серця, все стало на свої місця, йому захотілося обійняти її, просто обійняти, притиснувши до грудей кожну клітинку її тіла, як робив це колись безліч разів. Безліч разів» (с. 225, з твору «Дівчинка»).

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. Досі. Досить! Жінки беруть перо. І про всі радощі, і про всі болі. Пишуть – мають свій досвід. І йдуть до світла. І на світло. Бо пишуть прозорі про зорі…

Роксолана Жаркова. Жінка у прозорості 3D: досі (!) – досить (?) – досвід (…) // Режим доступу:  http://tekstover.in.ua/491/

4 квітня до Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського завітає киянин Олександр Балабко – публіцист, прозаїк, поет, драматург, голова журі секції “Літературна творчість” Малої академії наук України, який віддавна має приязнь до Чернівців. У нашому Видавничому Домі «Букрек» він видав дві свої книжки “Київ, Іринінська, Лифарям…”. Повість за листами митця” та “Рай і Пекло Коцюбинського”.
Повістями “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила в Провансі” (2005-2006 рр.) започаткував цикл повістей, есе і нарисів “Стежками українців у світах”. 2007 р. написав повість про Марію Башкирцеву в Ніцці “Променад з мадемуазель Марі”, п’єсу “Сон Марії Башкирцевої”.Скорочений варіант повісті “Сміх над вогнем. Життя і смерть Миколи Гоголя” було видано у Києві наприкінці 2016 року. А тепер письменник готує до випуску у  «Букреці» роман-есе у трьох книгах “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”, над яким працював упродовж 10 років, відвідавши визначальні для еміграції першої хвилі Стамбул, Париж і Шанхай.
Під час зустрічі у бібліотеці письменник розповість про свою працю, озвучить прозові книжки відеокліпами пісень на свої слова, присвячених його героям – Гоголю, Коцюбинському, Вертинському, вірш-сповідь якого “Києве, батьківщино ніжна” він переклав українською і тепер цей романс композитора Леоніда Нечипорука звучить у виконанні народного артиста України Олега Дзюби. Гість із Києва також ознайомить чернівчан із своїми оповіданнями, видати які планує також у Чернівцях.
Зустріч відбудеться о 17.00.

21 лютого на базі Чернівецького обласного центру «Юність Буковини» відбулися урочистості, приурочені до Міжнародного Дня рідної мови. Директор Департаменту освіти і науки обласної державної адміністрації Оксана Палійчук, звернулася до всіх присутніх з вітальним словом, наголосивши, що мова – це найбільше багатство, найцінніший дарунок від Бога. Після привітань, посадовець вручила дітям з села Кримське Луганської області цінні подарунки від видавництва «БукРек».

У рамках святкування також відбулося нагородження найкращих знавців української мови. З нагоди свята Оксана Палійчук разом з менеджером видавничого дому «БукРек» Любов’ю Прокопишин нагородили переможців подяками та подарунками.

Також зі святом буковинців привітали Генеральний консул Румунії в місті Чернівці Елеонора Молдован, голова єврейської громади Буковини Льв Клейман, керівник товариства австрійсько-німецької культури ім. Й. В. Гете «Відродження» Олександр Шламп, голова польського товариства ім. А. Міцкевича Владислав Струтинський.

Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.
Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.

Увидела свет книга «Казки для хлопчиків», в которую вошли впервые переведенные на украинский язык произведения чешских авторов

Многие почему-то думают, что сказочные истории читают в основном девочки. Но это не так. Мальчишкам тоже нужны сказки. И недаром в разноязычных фольклорных сюжетах есть столь схожие персонажи: мальчик, рыцарь, дракон… Истории, призванные воспитывать детей настоящими мужчинами, вошли в книгу «Казки для хлопчиків». Ее презентация состоялась недавно в Украинском доме.

В издании собраны произведения чешских авторов, впервые переведенные на украинский язык. Этот труд взял на себя ученый, общественный деятель Виктор Павлюк. В свое время Виктор Игоревич работал в посольстве Украины в Чехии и углубленно изучал культуру западных славян.

— Чехи — самый западный славянский народ, наиболее интегрированный в Европу, — говорит Виктор Павлюк. — И на письме они пользуются не кириллицей, как мы, а латиницей. Но день Кирилла и Мефодия, основателей славянской письменности, чехи — в отличие от нас — отмечают как государственный праздник. В средние века они утратили свое государство, а к моменту его восстановления состояние языка было плачевным — сплошная германизация. И тем не менее интеллигенция нашла в себе силы воссоздать всю терминологию. Я задался вопросом: что в первую очередь делали представители чешской элиты (их называли «будители народа») — священники, литераторы, врачи, учителя? И оказалось, что все они… писали сказки. Сказка закладывает основы мировоззрения. Статистика разных стран свидетельствует: люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками. Они вырастают более нравственными и законопослушными гражданами.

Среди авторов, представленных в книге «Казки для хлопчиків», — священники Вацлав Бенеш Тржебизски и Бенеш Метод Кулда, а также педагог, этнограф Франтишек Бартош, фольклорист Матей Микчишек.

— И, конечно, не обошлось без сказок классика чешской литературы Божены Немцовой, — замечает Виктор Павлюк. — Это очень яркая личность. Модернистка, феминистка, как наша Ольга Кобылянская…

К слову, и само издание не обошлось без участия женщин. Иллюстрировала книгу, выпущенную издательством «Букрек», молодая талантливая художница Ирина Стасюк, а составителем стала супруга Виктора Павлюка Оксана Ивасюк. Так что, шутит Виктор Игоревич, гендерных прав он не нарушил. И признается, что уже подумывает о книге «Казки для дівчаток».

Ольга УНГУРЯН, «ФАКТЫ»

"По статистике, люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками"

Про видання книг, дитячу літературу та новинки "Букреку". Літературний редактор видавицтва Мирослава Бацай та наш юний читач і поціновувач дитячої літератури Валентин Бацай у гостях у програми "Доброго ранку, Буковино!"

Красоткіна Н. З Україною в серці : поетична збірка у двох частинах / Красоткіна Н. / Упоряд. С. В. Кириленко, О. І. Кіян. – Чернівці : Букрек, 2016. – 352 с.; іл . – (Серія „Школа майбутнього”)
ISBN 978-966-399-391-1 (серія)
ISBN 978-966-399-831-2
Надія Григорівна Красоткіна, талановитий, самобутній і невтомний співець української мови, своєю поетичною творчістю прагне заронити в душах дітей зерна любові й поваги до рідного слова. За фахом Надія Красоткіна – учителька початкових класів з багаторічним досвідом, мешкає в місті Луцьк на Волині. Відома серед освітян як неординарний педагог, письменник і музикант, плідно й творчо працює на поетичній мовно-просвітницькій ниві. У збірці „З Україною в серці” відібрані твори, які змушують задуматися над складним історичним шляхом, який пройшла рідна мова, і зрозуміти її силу та невмирущість, замислитись над глибоким змістом кожного слова, сповненого любові до рідного краю, чаруючої краси природи України.
Друга частина збірки звернена до дітей, учителів, батьків. Автор глибоко розуміє суть і розкриває емоційно-ціннісне ставлення до вічної проблеми „батьки і діти; батьки – діти – вчителі” та закликає діяти за законами добра та любові.
Проникливі поетичні слова-настанови стануть у нагоді вчителям початкової школи, класним керівникам, широкому загалу педагогічної та батьківської спільноти у підготовці сценаріїв свят, різноманітних виховних заходів.

Сповідь: нарис / В. М. Вакула. – Чернівці: «Букрек», 2016. – 128 с.
ISBN 978-966-399-830-5
В даній книзі розповідається про становлення, розквіт і повний занепад такої галузі господарства як колгоспне виробництво. Зрозумілою, простою мовою розкрито позитивні і негативні фактори соціалістичної системи в сільському господарстві. В цих факторах основну роль відіграє людина праці.

Нечаєва П. М. Наш камертон – Володимир Івасюк : cпогади / П. М. Нечаєва. – Чернівці: «Букрек», 2016. – 192 с. ; іл.
ISBN 978-966-399-821-3

«Наш камертон – Володимир Івасюк» – це друга книга П. Нечаєвої, присвячена В. Івасюкові. Перша – «Безсмертна тінь великих душ».
Ця книга про те, як Музи´ка від Бога Володимир Івасюк задав моральний і пісенний український камертон своєму поколінню, а воно передає його далі – дітям і внукам.
Книга написана на документальному матеріалі, адже авторка з
1987 року вивчала життя й творчість В. Івасюка. Вона мала можливість і радість особисто спілкуватися з батьками композитора Софією Іванівною й Михайлом Григоровичем Івасюками, його сестрами Галиною й Оксаною, на Чернівецькому обласному телебаченні працювала поруч з багатьма його друзями, зокрема, журналістом Жаном Макаренком, режисерами Василем Стріховичем і Василем Селезінкою, оператором Степаном Шпіцом, інженером Віктором Ожогіним, звукорежисером Ніною Щербаковою.
Архівні матеріали, київські зустрічі, інтерв’ю, спогади лягли в основу цієї книги, яку автор пропонує читачам.

Світла, прекрасна людина, яка своїм високим поетичним словом осявала й зігрівала багатьох, відійшла в засвіти Різдвяного вечора. В Луцьку, в лікарні, о 22.08, не знаючи, що вже помирає.

Вона часто завершувала свої дописи на фейсбук дивовижною фразою: “Тримаймось на відстані променя”. Сьогодні ця відстань стала неосяжною.

Смертельна хвороба два останніх роки брала своє, але Світлана трималася так гідно, так хоробро. Усі ми вірили: ця неймовірна жінка переможе. Іще зовсім нещодавно їй пощастило побувати в Єрусалимі. Привезла на Святу землю свою нову книжку – “Зцілення любов’ю”. Потім виклала світлини з подорожі на своїй сторінці.

Її численні шанувальники тихо молилися за одужання поетки. Хто знав, що в небесній канцелярії вже полічили її земні дні…

Одну з найкращих своїх книжок вона назвала відчайдушно-безоглядно:  “Траєкторія самоспалення”…

Книжка її віршів у перекладі англійською, яка вийшла торік друком у Нью-Йорку, називалась “Босоніж у небо”.

Отак босоніж у холодне різдвяне небо Світлана і пішла.

Там, на Святій землі, Світлана дякувала Богу за всі дари: життя, поезію, любов, випробування…

У Нововолинську вона мешкала поряд із ліцеєм. Там донедавна викладала. Туди й подарувала два десятки примірників нової книжки. У комусь із юних озветься і проросте її променисте слово.

Жила красиво й гордо, відійшла легко. Світла пам’ять світлій людині.

* * *

палахкотіла як свіча на вітрі злому

крізь час і чад і листопад і дику втому

секунди жмутками листків в’язали будні

і миті ці мені були вже незабутні

а я стояла на вітрах не трепетала

любов світилася в очах любов палала

була сильнішою стократ за всі незгоди

була немов осінній сад і тихі води

немов поліське джерело під журавлями

що гублять втомлене крило летять над нами

була кривавником густим пучечком м’яти

ніхто мене у тому сні не смів спиняти

твоєю стала а чи ні – сама не знаю

жила мелодія в мені відлунням раю

жила любов до цих людей до світу цього

душа босоніж в небо йшла – шукати Бога

Це з останньої її книжки

Джерело: http://radar.in.ua/bosonizh-u-nebo-pishla-svitlana-kostyuk-pysmennytsi-ne-stalo-na-rizdvo/