Повернення із повного забуття цієї збірки оповідань Осипа Маковея наново відкриває ще одні із належно не оцінених сторінок творчої діяльності видатного письменника, критика, редактора, видавця, педагога і громадського діяча, в­несок якого в культуру України загалом і Буковини зосібна незмірно великий. „Пустельник з Путни” – це збірка оповідань, написаних на основі історичних, церковних і фольклорних джерел.
У захоплюючій художній формі вони колоритно відтворюють окремі епізоди із славного минулого Буковини, що стали визначальними не лише для історичної долі краю, а й двох сусідніх держав – України та Румунії.

Появі збірки „Пустельник з Путни”, призначеної для читачів усіх вікових категорій, передували оприлюднення чотирьох оповідань у 5 – 8-му числах часопису „Народне богатство” за 1908 р. („Свято в Сучаві”, „Пустельник з Путни”, „Манолі”, „Як брат сестру продав туркам”). А вже роком пізніше вони разом з іще одним твором – „У Чернівцях на перевозі” – ви­йшли окремою книжкою під назвою „Пустельник з Путни і иньші оповіданя”. Як зазначалося на титульній сторінці, її виходу в світ сприяла „Українська Школа” в Чернівцях, а тиражування забезпечила друкарня товариства „Руска Рада” під зарядом Івана Захарка. Відтоді „Пустельник з Путни”, попри його ідейно-художню та історико-літературну вартість, у своїй первісній цілісності не перевидавався і не входив, за винятком окремих оповідань, до жодного з видань творів Осипа Маковея. Дотепер примірник першодруку зберігся лише в одній державній книгозбірні України – Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Збірка „Пустельник з Путни” – частина великого творчого задуму, суть якого і обставин, пов’язаних із його можливою реа­лізацією, Осип Маковей розкрив у „Автобіографії” 1924 р.:
„Я мав гадку списати таким способом цілу історію Буковини, мав до того зібраний матеріал і був би певно написав, якби не кляті буковинські відносини[1]. Тепер така історія в оповіданнях була би дуже придалася. Антін Крушельницький[2] зрозумів краще, ніж буковинці, мій намір, коли з тих нарисів вибрав дещо до своїх читанок”[3].

Певною мірою у контексті історії Буковини, виписаної у жанрах художньої прози, можна сприймати й інший твір Осипа Маковея – історичну повість „Ярошенко” (1905), яка стосується подій польсько-козацько-турецької війни 1621 р.
У ній зображено місто Серет як важливий торговельний центр, куди прибували купці зі Львова, Семигорода, Cучави, Ясс та інших міст, змальовано відомих історичних осіб: Петра Конашевича-Сагайдачного, Якова Бородавку, Яна Кароля Ходкевича, Петра Могилу. Однак на першому плані – члени звичайної української родини Ярошенків, які серед воєнного лихоліття шукали „броду в огні”, щоб зберегти свій український рід, зібратися воєдино і повернутися в отчий дім.

Звернення Осипа Маковея до історичного минулого зумовлювалося не лише важливістю його достовірного відтворення, а й тим, що в ньому він відшукував ключ до тлумачення своєї дійсності, перекидав своєрідний місток від старовини до сучасності, зіставляв давнє й сьогочасне. Це ж можна сказати і про твори письменника, побудовані на традиційному сюжетно-образному матеріалі інших генетичних груп, зокрема, міфологічних, біблійно-християнських, фольклорних тощо. Приміром, сюжет поеми „Терновий вінок” (1900) розгортається на основі євангельської оповіді про суд над Ісусом. Її центральний персонаж прокуратор Понтій Пілат – вершитель долі Христа – поводиться як бундючний завойовник і нав’язливий політик, який не може і не хоче пізнати культурних цінностей тубільного народу. Водночас він розуміє, що класичний світ Римської імперії опинився на межі загибелі під тиском нових політичних та ідеологічних чинників, однак все ж мріє перебудувати Єрусалим на кшталт своєї столиці, при цьому незмінно керуючись принципом неймовірно жорстокого повелителя: „Не заведеш ладу без кар”. Власне, це й стало причиною розп’яття Месії, хоч він, за авторською характеристикою, „любив усіх, як рідних”, прагнув, щоби пригноблені стали вільними людьми.

Отже, від сивого минулого до сучасної Осипові Маковеєві дійсності – такий основний рух роздумів, ідей і переживань, що постають у збірці „Пустельник з Путни”. При цьому письменник, спираючись на достовірні джерела, наповнює свої оповіді історичними подробицями, цікавими фактами, предметно-побутовими деталями, що загалом допомагає повніше й достовірніше відтворити картини з життя давніх Чернівців, Сучави, Путни і в цілому Буковинського краю.

Серед персонажів збірки – на першому місці історичні особи: святий великомученик Іван Новий (Сучавський), преподобний Данило Пустельник, молдовські господарі Александр Добрий і Штефан Великий, релігійний діяч і письменник Григорій Цамблак. Відповідно до хронології першим серед них згадується Александр Добрий, авторська характеристика якого підкреслено чітка: мудрий державний політик, винятково відданий Святій Церкві, скромний у побуті і справедливий у ставленні до своїх підданих. Саме він, ревний поборник православної віри, за підказкою Григорія Цамблака домігся перевезення мощів Святого Івана Нового з Білгорода до Сучави. Важливість цієї історичної події Осип Маковей означив символічним описом нового дня, що зароджувався над містом: „Над Сучавою стояла ще тиха літня ніч, лише місяць поблід уже і ховався у далекім лісі, мов западався у безодню. Деркачі відзивалися ще над рікою і над потоком, що плив унизу попід замком. На зорю ще й не займалося. […] Сей день, що наставав, мав бути найславнішим днем 1402-го року для Сучави”.

В оповідання про Івана Нового органічно вписується ще одна історія – розповідь про Григорія Цамблака, який присутній у творі як оповідач житія святого. Автор поважно, не без гордощів називає його першим церковним письменником Буковини, учителем Молдови, нагадує про його місію митрополита в Києві, а відтак повідомляє і про упокій преподобного в Нямицькому монастирі, де спочиває і виходець з України – старець Паїсій Величковський.

З Александром Добрим пов’язане також оповідання „У Чернівцях на перевозі”. У ньому інтригуючий пригодницький сюжет будується на основі першої писемної згадки про місто над Прутом у грамоті молдовського господаря, виданій львівським купцям 8 жовтня 1408 р. Проте у підтексті твору домінує  тема глибини українських культурно-історичних традицій та їх поступового занепаду під впливом різних політичних подій. Зокрема, як і в оповіданні „Свято в Сучаві”, тут ідеться про комунікативну роль української мови в давньому міжнародному просторі, її функціонування в діловодстві сусідньої держави і побуті простолюду. Грамота Александра Доброго, як наголошує автор, писана в Сучаві, а значить, „колись там нашу (тобто українську. – В. А.) мову поважали і знали”. Але тепер, із сумом констатує він, „розмовитися трудно по-нашому – відчужилося цілком місто від нас”. Ще більше непокоїв письменника стан української мови в Чернівцях по п’ятсотріччю грамоти Александра Доброго: „…Тепер у тім місті горою інша мова, не наша, а ми тут якби в комірнім. Не по правді воно діється”. Тому він ратує за відновлення історичної справедливості й усі надії покладає на своїх сучасників та нові покоління українців.

Поступово плин історичних подій, відтворених Осипом Маковеєм, зупиняється в епосі Штефана Великого, особливості якої передано в трьох наступних оповіданнях збірки. У них молдовський господар, як і його дід Александр Добрий, постає дбайливим державником і пристрасним прихильником православ’я. Одна з найбільших його заслуг – заснування монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Путні, про що йдеться в оповіданні „Пустельник з Путни”. У його центрі – зустріч монаха-самітника Данила Пустельника та Штефана Великого, внаслідок якої і виник задум спорудження чернечої обителі, тепер відомої в усьому православному світі.

При зображенні історичних подій з часів Штефана Великого Осип Маковей щедро послуговується не лише історичними, а й фольклорними джерелами. Оповідання „Як брат сестру туркам продав” і „Манолі” написані за мотивами народних балад, широко розповсюджених у фольклорі різних народів. Обом творам властивий гострий, напружений сюжет із трагічним фіналом. У першому з них заради коштовного подарунка брат наміряється продати в рабство рідну сестру. Однак дівчина, боронячи свою гідність, накладає на себе руки. Другий твір побудований за мотивами румунської народної балади, багатої на численні варіанти. За велінням Штефана Великого зодчий Манолі повинен збудувати монастир на славу Божу, а воєводі – на вічний спочинок. Щоб вчасно виконати наказ, він приносить у жертву власну дружину, але й сам при цьому гине.

У боротьбі людських пристрастей і злетах людського духу твориться світова історія. Та завжди на її шляху залишається те світле, життєствердне, що вселяє надію на подальший поступ. Може, саме про це думав Осип Маковей, пишучи про румунські святині, що постали на теренах Південної Буковини: „Красні то будови, варто побачити. Такі старі церкви, як у Сучаві, Радівцях, Воронці, Путні, Гуморі, Ватрі-Молдавиці, Сучавиці, Драгомирні, Солці, Старих Іцканах, гідні того, аби й поїхати до них та подивитися. То з книжок не можна за тиждень стілько навчитися, скілько пізнається старих часів, як подивитися годину на одну таку давню церкву”. Прислухаймося й ми до вражень письменника і за його порадою помандруймо до відомих на весь світ християнських святинь, щоб помилуватися їх елегантним архітектурним стилем, красою довколишньої природи і воздати хвалу вишній силі, що сподобила наших предків на величні діла в ім’я Господнє і на славу Буковини.

Даючи „Пустельнику з Путни” друге життя, сподіваємося, що воно буде щасливішим і тривалішим, ніж попереднє. Та найважливіше те, що по стодесятилітній паузі книжка Осипа Маковея знову приходить до масового читача, щоб спонукати його до уважнішого осмислення світської і церковної минувшини Буковини, глибшого пізнання історичних пам’яток краю і культурних традицій його багатонаціонального люду. Упевнені, що вона вірно слугуватиме теперішнім і прийдешнім поколінням за взірець жертовного служіння духовним цінностям, високим ідеалам краси і людської гідності.

Володимир Антофійчук