sl1 sl2 sl3

Нескорений

30 червня минає 110 років від народження Прометея українського визвольного руху, його очільника і Провідника, без якого неможливо уявити Українську Повстанську Армію – Романа Шухевича. Син відомого адвоката, успішний бізнесмен – мав свій рекламний бізнес, високоосвічена людина – закінчив Львівську політехніку, чемпіон серед юніорів із легкої атлетики і плавання у довоєнній Польщі. Життя стелилося перед ним «килимовою» доріжкою. Та «сите» життя було не для нього, коли у неволі був рідний край. Тож не вагаючись, «проміняв» його на «принади» повстанського побуту – автомат і криївку,  заради того, щоб Україна була незалежною, соборною державою. Про останні дні Провідника і про те, як пов’язала доля командира УПА з Поділлям, Хмельниччиною, читайте з уривка трилогії Петра Воробея  «ЗАГРАВА», яка через місяць виходить у чернівецькому видавництві «Букрек».

Ні  за ким так не полювало «енкаведе», як за  головою невловимого Тура — Чупринки. Кілька разів,  чекісти навіть публічно сповіщали, що Шухевича вбито, але «Шух», «Шука», як титулувався він іще між повстанцями, живий і неушкоджений,  вислизав із розставлених пасток і продовжував боротьбу. Так тривало до березня 50-го року, коли заскочений ворогами на околиці Білогорщі, командир дав останній свій бій. І як не прагнули енкаведисти коли не взяти живим генерал-хорунжого, то хоч убити його «радянською кулею», все ж свинцеву «крапку»  в своєму житті Головнокомандуючий УПА поставив власноруч: бачачи, що цього разу з чекістських лап йому не вибратись, він власноруч вистрілив собі у серце.
Коли  перед  очима енкаведистів постало скривавлене бездиханне тіло Провідника, радості їх не було меж. Та навчені гірким досвідом,  вони не поспішали з публічними заявами. А ну як знову виявиться, що вбитий у Білогорщі повстанець —  не Тарас Чупринка? Та Хрущов їм за таку промашку голову зніме!
Так трапилось, що на той момент у   львівській тюрмі перебував неповнолітній син Командира — Юрко. Його то й вирішили використати в своєму брудному експерименті  енкаведисти.  Не кажучи хлопчику ні слова,  вони вивели  Юрка на тюремний двір, де під брезентом лежало привезене  з Білогорщі тіло Романа Шухевича. Зірвавши  покривало,  чекісти так і прикипіли поглядами   до Юрка —  як зреагує той на побачене?
Реакція хлопчика була такою, яка й мала бути  в  сина на смерть батька. Заплакавши, він опустився перед  убитим на коліна і поцілував його руку.
Сумнівів не було: “Вовк”, як називали беріївські посіпаки Шухевича у своїх оперативних розробках, був мертвий.
Залишивши тіло Провідника просто неба, енкаведисти  побігли складати рапорти та  списки  на нагородження, включаючи туди не лише безпосередніх учасників операції, а й кухарів і навіть собаководів, добре розуміючи, що за  вбитого Провідника  кремлівські верховоди не поскупляться ні на ордени, ні на грошову винагороду.
Звідтоді, понад півстоліття таїною секретності було оповите все, що стосувалось подальшої долі    тіла  очільника УПА. Незважаючи на те,  що Україна стала незалежною самостійною державою,  Луб’янка  не поспішали розсекречувати місце  вічного спокою  Тараса Чупринки. Імли і темряви в цьому питанні додавав і той прикрий  факт, що останній керівник КДБ України – генерал Федорчук, залишаючи Україну і переходячи на службу в Москву, цілими вагонами вивіз у білокам’яну  більшість секретних  архівів, що так чи інакше стосувались ОУН -УПА та і їх  провідників. І хто знає, може ще не одне покоління українців жило б  у невіданні  щодо місця останнього спочинку генерал-хорунжого, якби  у 2004 році  не заговорив один із учасників тих подій. Чи то під тиском власного сумління, чи, може, відчуваючи подих вічності, він вирішив підняти завісу над посмертною долею Тура-Чупринки.
…Закінчивши переможні реляції й отримавши всі належні почесті й нагороди, чекісти стали думати-гадати, що ж робити з  тілом  повстанського генерала? Аж тут надійшов таємний наказ із Москви  — труп  Романа Шухевича вивезти за межі Західної України і знищити так, щоб ніхто ніколи не довідався про це і не знайшов останків його тіла.
Спорядили полуторку, на яку завантажили загорнене в брезент, як у похоронний саван тіло генерала, і «похоронна» команда зі Львівського НКВС у складі 5 чоловік  через глухі шляхи  Тернопільщини взяла курс на Поділля, в нинішню Хмельницьку область. Попереду тьмяно блиснули води річку Збруч, яка до 39-го року слугувала  державним кордоном між Радянським Союзом і «панською» Польщею, а нині слугувала географічним вододілом між Західною і Східною Україною. По той бік розпочинався  Чемеровецький район Хмельницької області. Але як тільки автомашина почала наближатися до Збруча, стало коїтися щось неймовірне. Небо, яке до того було ясним, вмить потемніло, вкрившись  густими хмарами. Зірвався різкий поривистий вітер. Спалахнула блискавка. Ударив грім. Розпочалася гроза – рідкісне явище як на середину березня. Здавалося, сама природа протестує проти того, щоб вірний і люблячий син Західної України,  навіть мертвий, залишав її територію.
Далі  розпочалася просто містика. Проїхавши  через міст рівно до середини  Збруча,  полуторка зупинилась. Автомобіль, мотор і ходову частину якого кілька годин тому так  дбайливо й прискіпливо  перебрали й оглянули  слюсарі чекістського гаража, готуючи у далекий і незвичний рейс, не просто заглухла —  зупинилась намертво.
Поки водій пробував завести мотора, наступив вечір. Покриті густим лісом Товтри, що з усіх боків  нависали  над Збручем, нагадуючи  карпатські схили, посіяли жах у серця конвоїрів бездиханного Шухевича. Хто-хто, а вони добре знали, що ніч  є  матір’ю  і покровителькою   повстанців.
Серед чекістів почалася легка паніка. З одного боку, вони мали чіткий  наказ:  таємно поховати Шухевича на Східній Україні. Хоронити ж Чупринку тут,  на правому, хай  нібито —  східноукраїнському березі,   було явним безумством: хтозна, чи  не  привернули вони увагу своїм криком і своєю метушнею чиїхось цікавих очей? А цього допустити не можна було ну ніяк — друга  частина наказу з Москви  вимагала, щоб місце поховання  Шуха зберігалась у повній  і абсолютній таємниці. А  де гарантія, що після їхнього від’їзду  повстанці  не віднайдуть і не перепоховають Тура?  Село ж Гуків онде —  неподалік.
І тут у голову нелюдам у малинових кашкетах приходить воістину сатанинська  думка — спалити генерал-хорунжого. А попіл, як то кажуть, — розвіяти по вітру!
На березі ріки вони розвели  багаття, в яке  й  поклали  багатостраждальне тіло Провідника. Та проти нелюдського задуму чекістів виступила сама природа. Бо як не старалися бузувіри підняти температуру в багатті, навіть усе  пальне вицідили з баку полуторки та вилили у вогонь, дощ, який не вщухав ні на мить, не давав до решти спалити тіло Шухевича. Врешті-решт, «похоронна» команда змирилися з фактом, що перетворити на попіл  тіло Прометея української революції  їм не вдасться. Вони загорнули обвуглені й почорнілі  рештки тіла повстанського командира у той же брезент, у якому його привезли і з мосту скинули у воду. Самі того не відаючи, чекісти виконали прижиттєву волю Тараса Чупринки, який   просив Бога і товаришів у разі його загибелі зробити так, щоб  його тіло ніколи не залишило Західної України.
Після покаянної  сповіді енкаведиста —  у 2005 році,  водолази знайшли і підняли з води, якраз посеред Збруча, у тому місці, на яке вказував член «похоронної» команди Шухевича,  обвуглений кістяк  мужчини вище середнього зросту, спортивної статури. Саме таким і був генерал Шухевич. На тому ж місці, де чекісти спалили Чупринку, встановлено кам’яного козацького хреста, до якого,  на уклін і  на прощу йдуть сьогодні тисячі людей, кому не байдужі ні наша минувшина, ні наше майбутнє.
Що ж до подальшої долі обвуглених  кісток і черепа, які начебто відвезли в Хмельницьку облдержадміністрацію для  організації подальшої генетичної експертизи і встановленню їх  принадлежності Роману Шухевичу, все покрито таїною невідомості. Якщо вірити чуткам, вони і досі «нерухомо» лежать в одному із сейфів Хмельницького «білого дому», позаяк владі, яка переймається хіба що тим, як зберегти владу, не до Шухевича…