sl1 sl2 sl3

Українські мандри у просторі й у часі

Балабко О. В.

Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста :

Роман-есе у трьох книгах. – Чернівці : Букрек, 2017. – 596 с.

 

Мандри стали дуже популярними сьогодні. Впали різноманітні непоборні перешкоди, і всі нарешті повірили, що можна сісти в літак чи автобус і мчати, мчати, мчати, відкриваючи нові землі. Мандрівники відчувають один одного на віддалі, і як тільки у розмові випадково зринає слово, яке свідчить, що поруч людина світу, як одразу недавні подорожі втілюються у пристрасні монологи.

Але зовсім небагато серед відкривачів незнайомих пейзажів тих, хто власні враження перетворює у книги подорожніх нотаток, які роблять персональне захоплення загальним. І лишень одиниці мандрують у часі й просторі водночас. Вони вибирають собі яскраву історію, яка відбулась із кимось давно, і йдуть її шляхами. Олександр Балабко – з таких. Він шукає сліди відомих українців, полишені світами, реставрує відголоски їх біографій, зводячи докупи різні часові потоки, і ви відчуваєте дивний шарм у цьому злитті минулого і сучасного, коли поринаєте водночас у дві несхожі епохи.

Роман-есе “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя” був надрукований вперше у журналі “Київ”. Історія життя відомого співака дає можливість говорити про безліч країн і легендарних персонажів, з якими він зустрічався, й робити оповідь легкою та барвистою, наче екзотичний ярмарок. Разом зі своїми героями автор легко міняє країни, мови, звичаї... Цього разу дія відбувається у Києві, Стамбулі, Парижі, Шанхаї, а також на Сахаліні та Святій землі.

Олександр Балабко відвідує театри і парки, собори і кладовища, палаци і фортеці, ресторани і кабаре... І паралельно з головною історією принагідно уточнює, де і як жили Роксолана та Юрій Хмельницький, художники Олекса Грищенко і Дмитро Ізмайлович, посол і письменник Олександр Лотоцький і співак Федір Шаляпін, а також Бодлер і Гюго, Жорж Санд і Шопен, Хемінгуей і Тулуз-Лотрек, Шагал і Аполлінер...

Чимало дивовижного знаходить автор у житті Олександра Вертинського, у звичаях і норовах минулої епохи. Але є ще одна особливість творів письменника: крізь усю цю дивовижу, як Оранта крізь затиньковані розписи храму святої Софії у Стамбулі, проступає пекуча любов героя до рідної землі, а також драматичне життя українців без батьківщини, нації, яка мандрує світами багато років у пошуках кращого життя, віками не даючи ради витворити це краще життя у себе вдома.

Не всі з блукальців і втікачів стали принцесами Таїланду, як киянка Катерина Десницька (а її племінник Іван Десні – відомим французьким актором) чи китайськими маршалами, як закарпатський бідняк Іриней Фендь, не всі стали відомими скульпторами, як Олександр Архипенко чи уславленими артистами – як Серж Лифар або відома кінозірка того часу Наталя Лисенко. Щастя усміхалося одиницям. Сотні тисяч українців жили інакше. Роман розповість, де зосереджувалася українська діаспора у Туреччині, Франції чи Китаї, якою була доля Симона Петлюри, чому не свідчив на відомому суді Володимир Винниченко і чому архієпископа шанхайського Іоанна зі знаменитого роду Максимовичів називали “жахливим антирадянщиком”, а також чому чимало талановитих поетів, наших земляків, не змогли реалізувати свої таланти за кордоном. А ще – як українські чвари зруйнували не одну важливу справу.

У романі Поль Гійом говорить про картини знаменитого Олекси Грищенка, які той малював у Стамбулі опухлими від недоїдання руками: ”Художник з України Шевченка й Гоголя приносить ранкове дихання в західну культуру, що її він засвоює з усією зухвалістю, пристрастю й крайністю своєї нації, виявляючи себе в зображенні світу блискучим ритмом, повним стилю й величності, любові та, мабуть, і гумору, того особливого гумору, який зупинився на півдорозі між іронією й болем”. Саме цими словами можна охарактеризувати і життя Олександра Вертинського на різних географічних широтах чужих земель та й на своїй батьківщині теж. Життя між іронією і болем серед емігрантів, здебільшого “білих людей другого сорту”, балансування між славою і забуттям, радістю і смутком, ситістю і голодом, молитвою і прокляттям – це і є тло для розгортання дії в романі “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”

У зворушливих ретроспективах Олександра Балабка чимало гумору. Чого тільки варта історія старої тітки із заповітом для майбутнього співака, який прожив сирітське дитинство з повним набором пригод, покарань та постійного відчуття голоду. Тітка нікого не допускала до власної скрині, але саме Вертинському пообіцяла залишити найдорожчий скарб. Через багато років вона це зробила, дотримуючи даного слова: у скрині виявилося сорок пляшок свяченої води. Чи показовий і майже символічний діалог Вертинського з

російською емігранткою у Стамбулі: “Як вам тут?” – ”Нічого.

Досить цікаве місто. Тільки турків забагато”.

Зрештою, після знайомства з романом, звичайно ж, ви захочете побувати в Парижі, Шанхаї чи Стамбулі, хтось укотре, хтось вперше, тож вам знадобиться і цей текст, який стане і картою міста, і досвідченим гідом. Ви вже знатимете, куди йти, і бачитимете за черговою картинкою її далеке минуле. А також ви ще раз усвідомите за чиєюсь непростою біографією підступні і зрадливі переміни життя, гіркі уроки минулого, яких, звичайно ж, ніхто, крім професійних істориків, не вчить і не аналізує, і тому така болісна українська історія сьогодні й завжди.

Саме поєднання сучасних подорожніх пейзажів із їхньою ретроспективою, заселеною обраними і відомими людьми, яких автор заново вписує в український контекст на тлі життя української еміграції того часу – це інтригуюче поєднання трьох в одному, і гарантує неослабний інтерес читача, його постійну прихильність до нових книжок Олександра Балабка.

 

Теодозія Зарівна,

письменниця, головний редактор журналу “Київ”