sl1 sl2 sl3

Уся правда про жінок

У далекому, повоєнному Парижі Сімона де Бовуар взялась писати книжку про жінку, ні, не так – про Жінку з великої букви. Їй вдалося збурити суспільство незгірш атомної бомби: «Другу стать» ритуально спалювали, на неї плювали і вишукували по всіх усюдах, щоб привселюдно подерти на шматки або ж, навпаки, таємно прочитати під ковдрою, поділитись крамольною книжкою з подругами і виписувати цитати у рожевий дівчачий щоденник. Сімона кокетує, починаючи свою культову книгу фразою: «Я довго вагалась, перш ніж написати книжку про жінку». Думаю, доречніше було б сказати – зважувала усі «за» та «проти», щоб, бува, не написати чергову безглузду інструкцію, як бути/стати/відшукати/пробудити в собі справжню жінку.

Либонь, такі – вже геть не кокетливі сумніви – напосідали чи не усіх, хто пише про «жіноче питання»: як не заблукати у славнозвісних трьох К і не зліпити неоковирний, сльозливо-романтичний чи геть войовничо-феміністичний конструкт жіночости? Як з’ясувати, що таке жінка, як її виписати, щоб не втратити ту загадкову субстанцію, таємничу категорію іншого? Моделей – безліч. Хтось безкінечно теоретизує і безсоромно доїть тему тілесного, вивалюючи на стіл всі бебехи анатомічних подробиць пологів, кривавих виділень та раннього старіння шкіри, хтось же ліпить безтілесну істоту, яка п’є каву з свіжо меленим кардамоном, пише дисертацію на тему третьої хвилі фемінізму і не знає, де в квартирі газовий лічильник. Все це жінка – жінка-абсолют, жінка-абстракція, жінка-конструкт, зібраний з набору «юна феміністка» або зліплений з уламків постпатріархальних уявлень про жіночість, а, як ми знаємо, це не найкращий матеріал для найдивовижнішої зі всіх іпостасей – жінки живої.

Ось у Людмили Таран жінки живі – вони їздять на побачення з улюбленим містом, потім зненацька зриваються з насидженого місця і усамітнюються для медитативного самозаглиблення, вони люблять непристойно молодших за себе, по-смішному старших або не люблять нікого, просто колекціонуючи найкращі зразки «чоловічої породи», вони мріють про розгнуздану оргію з найкращим другом, але натомість готують йому виварку голубців, вони хочуть бути схожими на вічно молодих телеведучих, але старіють якось непомітно і занадто швидко! Її книжка так і називається – «Прозорі жінки». Дуже влучно, як на мене, якщо не вдаватись у надмірні пошуки таємних смислів і не шукати коду присутності-відсутності жінки на полотнищах історії. Прозорі – не невидимі; прозорі, бо крізь них бачих себе, бачих тих інших, які нічим не відрізняються від тебе самої. Прозорі – не безтілесні; прозорі, бо нагі в своїй сором’язливій відвертості. Наголошу, що нагота – умиротворена та спокійна – не має нічого спільного із зніяковілою оголеністю, крикливим виставлянням напоказ сокровенного.

«Прозорим жінкам» можна було б закинути надмірну стриманість – нема в цих текстах епатажу, навмисного і добре продуманного ефекту «кувалди», що змушує читатча нервово сіпатись і вкриватись холодним потом: ні тобі соковитих еротичних сцен, ні дзвінкого надриву, що межує із божевіллям, нема тут і улюбленого, – улюбленого, бо безвідмовного – прийому абсолютизації тілесного досвіду. Для Людмили Таран жінка – це не лише тіло, що безкінечно прислухається до своїх процесів, «акумулює та ганяє поколу рідини», як писала Г. Сіксу, живе своїми циклами, замкнене у тій своїй циклічності.

У «Прозорих жінках» оголюються інакше – мало-помалу вилущуються з чорного тіла, в якому хиріли століттями, і привчаються до чуттєвих насолод. В новелі «Французька кухня» героїня мліє не так від гастрономічних розкошей, – хоча і від них теж, бо не куштувала в житті нічого, крім коньяка, та й то паленого, – як від чоловічої уваги, від заборонених доторків, від крадькома перехоплених поглядів. Зіна, змалечку привчена до строгої економії, якщо не сказати злиднів, не може пробачити собі хвилинної слабкості, плаче від жалю до себе і своєї вимушеної аскези. Плаче, бо за хвилинну розкіш доводиться платити тілом, розмінюватись на підліткові пустощі і ніяковіти перед докірливими поглядами всюдисущої сусідки.

Жінки взагалі багато плачуть, а наплакавшись – пишуть: проводять «розкопки підсвідомості», проживають тисячі сценаріїв, пробують себе у сотнях ролей та мандрують незвіданими світами, навіть якщо для цього не доводиться вставати з-за письмового стола. Процес письма має терапевтичну дію: Марта, письменниця на резиденції в Аахені, задає собі сакрментальне питання: «Навіщо ти пишеш?» Писати – це свобода, «це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе», це дивовижний процес перетравлення, пересновування усіх різноманітних, неоднорідних та дисгармонійних вражень, назбираних упродовж життя. А ще – це спокуса підглядати за чужим життям і керувати власним: от досить написати цикл віршів про колекцію коханок, як знаходиться справжня колекціонерка трофеїв, що, вслід за Габрієлем Маркесом з його «Записником сумних курвів», веде строгий реєстр усіх своїх «нелюбів». Екзотична Даґмар, що насправді виявилась Даркою, реверсує стереотипний порядок ґендерних ролей – вона не віддається чоловікам, навпаки, «бере» їх до своєї колекції, вона не романтизує стосунки, не планує затримуватись надовго на якомусь одному екземплярі: «З кожним коханцем я була доти, поки з ним було цікаво. Звісно, спочатку цікаво зі всіма: кожен розкривається, як квіточка, душу вивертає, рани зализує. А потім збіжить якийсь час, роздивишся ближче… Азарт такий з’являється – набрати кількість. Буває, ще ніби й не набрид, наче й цікаво, а зсередини саму себе підганяю: кидай його скоріше – і в колекцію.» Поняття кохання, любові нівелюється, натомість з’являється спортивний, якщо не сказати мисливський, азарт жінки-хижачки. Одного разу, образившись на коханця за марнославне вихваляння своїми любовними трофеями, вона твердо вирішує ніколи більше не піддаватись на сльози-соплі і вжитись у роль жінки-вамп.

Власне, фатальних жінок серед героїнь Людмили Таран не так і багато. Більшість –самотні жінки, що досита наїлись подружнього життя, або ті, що лише вимріюють затишне кубельце. Ще є літературні ілюстрації до феміністичної класики Стюарта Міла та Мері Волстонкрафт, які можна розтягнути на цитати і публікувати у підручниках про основи феміністичної критики. «Скільки моїх знайомих, – вигукує Тетяна, героїня новели «Дика кішка в самому центрі Києва», – талановитих, розумних, красивих, утопилися в холодцях і маринадах, борщах і супах, такими баберами поробилися – ніби захищаються тілом грузьким і драглистим від побоїв чоловіка і від штовханини життя». Але всі ці полум’яні промови розбиваються об непереборне бажання тулитись до чоловічої спини, колисати дитину, готувати недільні обіди. Потрібне підкреслити.

Із загальної тональності вибивається новела «Три лист із Києва». По-суті, це хроніка подій Євромайдану очима жінки із символічним іменем Віра. Вона пише подрузі про історію, що робиться тут і зараз: про «барикади, колючий дріт, вогонь у металевих діжках, намети», про волонтерів, які забули, що таке сон і про хлопців, які прикриваються фанерними щитами від снайперських куль. Три листи – три сторінки української історії: мирний протест, бійня вісімнадцятого лютого і війна, що розірвала країну надвоє. Такі листи писали усі ми – друзям, родичам, іноземним кореспондентам. Ми проживали війну в тих коротких телеграфних реченнях, виписували свій гнів і страх, дивувались, що все це відбувається з нами і кожен лист закінчували замовлянням «до завтра», дуже сподіваючись, що це «завтра» обов’язково наступить. У кожному слові – переживання знайомі всім жінкам, що непомильно впізнають запах війни у повітрі. Правдиво і відверто, без стилістичних прикрас і пишнослівних метафор, Людмила Таран виписала жінку, що живе у час війни.

Зрештою, «Прозорі жінки» такі є – правдиві і відверті. Як колись пожартувала Ю. Крістева про «Другу стать», цю книжку давно було слід конфіскувати, – не можна писати усю правду про жінок. На щастя, книжку Людмили Таран ніхто не конфісковує – читайте, якщо не лячно дізнатись, які ж вони, живі жінки.

Марта Госовська

Форум видавців 2015

Дата

Час

Тип події

Назва

Місце

Промовці

10.09

11:00-11:45

презентація книги

Презентація підручника «Давньогрецька мова» авторів Р.Оліщук та І.Макар

Букрек, м. Чернівці

ЛНУ ім. І. Франка → Факультет іноземних мов (Львів, Львівська область, 79000)

Роксоляна Оліщук

Інеса Макар

10.09

12:00-12:45

 

Презентація серії «Третє тисячоліття: українська поезія». Книга Григорія Тименка «На вулиці мертвого сонця»

Букрек, м. Чернівці

ЛНУ ім. І. Франка → Філологічний факультет (м. Львів, вул. Університетська, 1)

Катерина Ющенко

Василь Герасим’юк

Оксана Івасюк

Тарас Салига

Мирослав Лазарук

Дарина Туз-Максимець

Марина Антонова

Олена Дзюба

10.09

14:00-14:45

презентація книги

До 70-річчя депортації українців з Польщі.

Презентація трьох томів унікальної книги Ю.Макара, М.Горного, В.Макара «Від депортації до депортації»

Букрек, м. Чернівці

 

ЛНУ ім. І. Франка Головний корпус → Дзеркальна зала (вул. Університетська, 1)

Ярослав Грицак

Максимець Д. С.

Володимир В’ятрович

Ю. Макар

Олексій Сухий

Мирослав Романюк

10.09

14:00-14:45

лекція

 

«Війна і мистецтво»: мілітаризація мистецтва та участь митців у фронтових баталіях на прикладі учасників арт-процесу Італійського футуризму.

Букрек, м. Чернівці

Антикафе «CoMMuna» (вул. Галицька, 1, 2 поверх)

Дмитро Савченко

10.09

16:00-16:45

презентація книги

«Із забуття в безсмертя» Презентація книги «Теодот Галіп. Твори»

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

Оксана Івасюк

Дарина Туз-Максимець

Валентина Бузинська

 

 

 

 

 

 

 

11.09

13:00-13:45

презентація книги

Презентація книги Світлани Костюк «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах»

Букрек, м. Чернівці

 

Українська академія друкарства (вул. Підвальна, 17)

Дарина Туз-Максимець

Ярослав Чорногуз

Дмитро Дроздовський

Алла Лісова

Світлана Мирвода

11.09

13:00-13:45

презентація

Презентація коміксу "Українські супергерої"

Букрек, м. Чернівці

 

Дзиґа (вул. Вірменська, 35)

11.09

11:00-11:45

дискусія

«Знаєш, солдате, ти мусиш вистояти…»

Букрек, м. Чернівці

 

ЛНУ ім. І. Франка → Філологічний факультет (м. Львів, вул. Університетська, 1)

Леся Воронюк

11.09

15:00-15:45

презентація книги

Презентація роману Оксани Драчковської «Зілля»

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

Олександр Балабко

Оксана Драчковська

Оксана Драчковська

11.09

16:00-16:45

автограф-сесія

Автограф-сесія Олександра Балабка

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

Олександр Балабко

11.09

17:00-17:45

презентація книги

Презентація історичного роману Любові Базюк «Дороги життя»

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

12.09

12:00-12:45

презентація книги

Презентація дитячої книги Тетяни Винник «Відлуння нашої хати»

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

Тетяна Винник

Євгенія Коляджин

12.09

16:00-16:45

автограф-сесія

Автограф-сесія  Андрія Волошина

Букрек, м. Чернівці

 

Палац мистецтв (вул. Коперника, 17) (227)

Андрій Волошин

12.09

16:00-16:45

презентаціядискусія

Дискусія-презентація книжки новел Людмили Таран «Прозорі жінки»

Букрек, м. Чернівці

Порохова вежа (вул. Підвальна, 4)

Євгенія Кононенко

Людмила Таран

Теодот Галіп: сучасне прочитання

Помітне місце серед плеяди мистецьких новаторів Буковини  початку ХХ століття  займає постать Теодота Галіпа, чий літературний спадок і досі мало знаний в Україні.

Теодот  Галіп – юрист, правник, політичний діяч, письменник. Сучасний читач, який перебуває у контексті новітніх культурологічних реалій, зможе розпізнати у творчій манері Т. Галіпа неореалізм та елементи нового мистецького стилю гіперреалізму, теоретична основа якого полягає у необхідності відходу від заідеологізованості форм образотворчого мистецтва. Письменника безперечно можна зарахувати до гурту авторів, творчість яких стояла біля витоків української урбаністичної літератури.

Цікавою  та унікальною є мова письменника. Унікальність мови творів Галіпа полягає в тому, що вона по суті становить собою зразок мови тогочасної україномовної інтелігенції. І хоча у більшості випадків Галіпові герої були інтелігентами у першому поколінні, сам автор безперечно був носієм і глибоким знавцем літературної мови.

Твори Теодота Галіпа демонструють еволюцію художніх стилів, національної свідомості. Його політична та просвітницька діяльність лежить у контексті будительства та суспільних змін першої половини ХХ століття.

У видавництві «Букрек» побачила світ книга вибраних творів письменника. Пропонована книга – це вперше зібрані в одне видання його твори: поезія, проза, спогади.

Для широкого кола читачів.

Галіп Теодот. Твори / Т. Галіп; упорядкув., прим. та наук. ред. О.М. Івасюк, В.Є. Бузинської; післямова О. В. Колодій. – Чернівці: Букрек, 2015. – 440 с.



Зілля

Роман Оксани Драчковської «Зілля» приємно потішить шанувальників вишуканого і, водночас, легкого, динамічного письма, в якому прочитуються елементи кінематографічного стилю, зокрема арт-гаусу.
Хто головний персонаж роману? Очевидно, що цей вибір залишається за читачем. Усі особисті історії, показані авторкою, рівноцінні і взаємопов’язані. Та у центрі – жіноча доля і боротьба за просте жіноче щастя, навіть виборювання його як привілею. Розумінню мотиваційно-вчинкових площин роману сприяє його виразна інтертекстуальніть.
Різні варіанти жіночих доль непомітно і органічно вростають в оповідь, захоплюючи читача у простір смислової реальності. А розв’язка приводить до висновку, що жінка – це результат інтенсивних внутрішніх перетворень, подібних до тих, що відбуваються в лялечці. Хто вийде із лялечки – завжди загадка. Ким стане принцеса, пройшовши ініціацію, – Гліндою чи Ельфабою?...

Презентація книги відбудеться 11 вересня на Форумі видавців у Львові. Запрошуємо всіх шанувальників сучасної літератури відвідати захід.

Драчковська О. Зілля : роман / О. Драчковська. – Чернівці : Букрек, 2015. – 200 с.
ISBN 978-966-399-684-4

Картограф

І ще не вмерла в Україні слава, воля,

І українців ворогам не роз’єднати,

Бо в нас одна-єдина Україна-мати.

І ми за неї станемо стіною –

Настав вже час відстоювати волю.

Л.Котенко


Перша збірка чернівецького автора Леоніда Котенка містить вірші, створені ним в останні роки під враженням від подій, що відбуваються в нашій країні загалом та в житті пересічних громадян, наших сучасників, зокрема. Читач ознайомиться з поезіями, написаними у відповідь на злободенні проблеми сучасності. Чимало віршів присвячені відтворенню внутрішнього світу людини, її почуттям, переживанням і роздумам, коли поєднуються радість і печаль, смуток та іронія… Усе,як у житті.

Котенко Л.Г. Картограф : вірші; рос. та укр. мовами / Л.Г.Котенко. – Чернівці : Букрек, 2015. – 176 с. : іл.

Життя і доля

Нова, четверта книжка тележурналістки Жанни Одинської – члена Національної спілки журналістів, лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Кобилянської, переможниці конкурсу ім. А.Масловського «Кращі публікації газети «Буковина» за 2014 рік». «Життя і доля» (частина І) – роздуми автора разом зі своїми співрозмовниками – найяскравішими особистостями, яким є що сказати про себе і про наше сьогодення. Це сповідь, портрети людей, які намагаються щиро виповісти душу через поставлені запитання. Це спільні роздуми автора і героїв книжки над життям і його змістом, про наболіле, про зло і добро, яке врешті-решт має обов’язково перемогти. Автор привертає увагу читача до проблем моралі, духовності, культури, людських стосунків і вчинків у наш непростий, буремний і такий непередбачуваний час.
Книжка «Життя і доля» розрахована на широке коло читачів.

Одинська Ж.О. Життя і доля. І знову зустрічі : інтерв’ю. Ч.1 / Одинська Ж.О. – Чернівці : Букрек, 2015. – 252 с. : іл.
ISBN 978-966-399-676-9

«Харон та інші мерзотники, яких ти зустрінеш дорогою в пекло»

На днях у видавництві «Букрек» вийшла книга  «Харон та інші мерзотники, яких ти зустрінеш дорогою в пекло». Автор книги переможець «Російської премії» («На південь від Вірджинії»), літературної премії  2012 від видавництва «ZA-ZA Verlag», автор знаменитого «Брайтон Блюзу», що завоював титул «Книжка року» (2012), лауреат літературного конкурсу «МК» в тому ж, 2012-му,  чудовий прозаїк Валерій Бочков, наш співвітчизник, який проживає зараз в Сполучених штатах.

Новий гостросюжетний роман автора розповідає про людину, втягнуту в небезпечні ігри перерозподілу влади в сучасній Росії.

Для широкого кола читачів.


 

На сторожі білого птаха

Дещо інтригуючи назва цієї художньо-публіцистичної книги явилась авторові ще при написанні нарису про Івана Миколайчука «Пастух білого птаха». Він так глибоко пройнявся творчістю видатного актора, його психологічним входженням у виконувані ролі, що кілька днів перебував під їх магічним впливом.
А й справді, що є милішого для нас з вами, ніж мирний політ білого птаха з «чорною ознакою» над селянською хатою? Отого рідного з дитинства лелеки, який оберігає садибу, приносить маленьких діточок, опосередковано дає нам змогу писати книги, вирощувати хліб, будувати мости й заводи і є оберегом кожної сім’ї, всієї України.
«Якби моя воля, я б вишив золотими нитками нашого лелеку на Прапорі України. Хай би нагадував співвітчизникам на всіх континентах, що їх дочекалася Батьківщина – не зла мачуха, а доброзичлива, любляча мати, яка виглядає з далеких доріг своїх роз’єднаних діток».
Які ще нагальні теми зачіпає автор? «Приїжджайте, синочки, додому», «Троянда з Поліського краю», «Тривожна тиша в Лісограді», «Останній бій комісара», «Якщо завтра… війна», «Що знаємо про свій Родовід?» – самі назви мовлять про себе. Адже ці актуальні нариси, публіцистичні розвідки писані від самого серця. І, як стверджує журналіст та письменник Микола Максимець, у тих «гарячих» творах – і його бурхливе життя, і його дорога до Храму.
Книга «На сторожі білого птаха» розрахована на широкий загал читачів.

Максимець М.М. На сторожі білого птаха : оповідання, нариси, публіцистичні розвідки / М.М.Максимець. – Чернівці : Букрек, 2015. – 504 с. : іл.
ISBN 978-966-399-660-8

ПОЕЗІЯ ЯК СПРОТИВ

Творчість Віталія Колодія в координатах сьогочасних буднів

Віталій Колодій. У світлотінях летючої миті : афоризми і максими буднів. – Чернівці: Букрек, 2014. – 140 с.

Ця книжка вийшла друком торік, хоч, як кожна подібна робота письменника, починалась задовго до свого безпосереднього оприлюднення. Був у В. Колодія ще у 80-х цикл під тією ж назвою, сповнений більше камерних тонів і з чіткою вказівкою на «неодногранну суть життя і слова». Були короткі, але місткі за змістом жанрові форми. Була громадянська та філософічна складова поезії, оприсутнена фактично в кожному з виходів цього автора до читача.

Та у цій книжці В. Колодій дещо інший, і ця інакшість далеко не камерного штибу, а прямішого, безкомпроміснішого резонування на гострі дисонанси теперішньої реальності. Маємо «тугу дисонансів», як означила свій подібний настрій Ліна Костенко, вражена тим, як «цунамі брехні» накрило Вкраїну. В. Колодій, шукаючи гармонію в тій нерозлучній з кожним справжнім поетом тузі, назвою акцентує ніби і мʼякше – на світлотінях, хоча в самих віршах хвиля осуду не менш безпощадна, як у циклі віршованих сатиричних мініатюр щойно згадуваної авторки «Коротко, як діагноз». Осуд В. Колодія торкається фактично всіх вартих того сфер української дійсності. Ставиться під сумнів сутність висот державного дому, якщо там правлять бал розкоші; поняття «політик» і «людина» розмежовуються як здебільш діаметрально протилежні; страждається через відсутність свого українського Вашингтона; висловлюється гірке побоювання, що «нас ізнов згуртує / Міцна нового рабства сіть».

Важливо, що поет, діагностуючи загальнодержавний, загальнонародний, навіть уселюдський організм, не звинувачує в наших бідах лише московських зверхників, бо дає передовсім морально-етичну оцінку багатьом вадам внутрішнього порядку. Небезпечне оживає навіть у специфічно забарвленій лексиці, на перший погляд, далеко непоетичній («людовиська», «ревище», «базіки», «нікчеми», «пройдисвіти», «пустограї», «петелька», «хитрощі», «бронежилети» – неодмінний «аксесуар» багатьох українських парламентарів, «русоідіоти», «шизопатріоти» і т. под.). Гостроту інвективного тону разом з тим підсилюють сакральні формули («благословен і щастен Божий мир», «пророк», «вражда», «сотворити»), яких – «многість». Тропіка теж специфічна і, сказати б, несподівано-промовиста: «вітер-патріот», «влади каламуть», «солодка кров народна», «ешафот як пʼєдестал», «дощі полинні», котрі йдуть і йдуть «полинною Україною». А та на калинових мостах прощається з собою, «розводячи нам руки на хрести».

Чітке розуміння коренів зла, однак, схоже, не дає поетові змоги означувати їх як «від себе», він прагне долучити до осмислення та означування і свого співрозмовника. Чи не тому у збірці чимало питально-риторичних інтонацій, застосування загальніших «ми», «ви» замість особистіснішого «я», алюзій на Шекспіра, Шевченка, Франка, Достоєвського, Довженка, Стуса, світову філософську класику. Разом з тим декларовані думки, зумовлені жанровою природою афоризми й максими (а враження підсилюють промовисті ілюстрації – художні роботи Олени Бржосніовської та Андрія Антонюка) йдуть суто від поета, його власного життєвого досвіду і переконань, звісно, акумулюючи досвід багатьох. Іноді й натяку, рядка, відкритого запитання виявляється досить для того, щоб вони «вистрелили»: «О просвітителі, усім часам угодні…»; «А що у кожнім? Править що думками?»; «Зажерливості власній зробить спин / Хіба що на мільйон один»; від людини «Нічого в світі не бува добріш, / Нічого в світі не бува жорстокіш»; «Так близько між собою не були ще / І праведне, і всі блудливі грища»; «Якщо приходить мода на святе, / То меншає святого».

Поміж цими сміливими і правомірними судженнями під кінець книжки виринає, як теплий зелений паросток на лоні асфальту, мотив часу, його невблаганної плинності, як і обмеженості людського життя – однієї летючої миті: «Та виплива крізь передгроззя зблиски / Усміхнена дитиною колиска, / Немов Господній знак»; «Стоїть у церкві з бабцею онука. / І поміж ними – / Тільки мить». Мені здається, В. Колодій невипадково – задля змʼякшення тієї ж «туги дисонансів» і задля утвердження гармонії – цими несподіваними душевними сплесками завершує психологічно складну розмову з читачем, хоч це також апеляція, але вже в іншій манері.

Сумно, що апеляція відомого українського Поета і Громадянина до тих, кому вона передусім адресована, смію думати, не буде ними почута з однієї простої причини: вони книжок не читають, отож не відають, що такі морально-етичні попередження у світовій літературній практиці зʼявляються в часи буремні та переломні. Афоризми й максими В. Колодія – діти саме такого часу і їхня місія та ж. І якщо цей автор стверджує «Прощається з Вкраїною Вкраїна», використовуючи недоконаний вид ключового дієслова, значить, він, автор, іще сподівається на зворотнє, дарма що в цьому сподіванні більше «contra spem spero». Передостанній вірш «Ми – є. З правіку ми. І – на віки», може, найбільше допомагає читачеві сприйняти авторську позицію не в одному трагедійному ключі. Художнє документування таких складних явищ виразного духовно-творчого протесту є чи не першим покликанням сьогочасної української поезії.

Лідія Ковалець,

доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури

Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича