 |
 |
|
||||
|
| Чернігів зустрічає земляків |
|
Сторінка 4 з 4 “Бережіть себе, синочки” І ось наша видавничо-торгівельна місія, складний автопробіг до Чернігова завершується. Згортаємо стелажі, запаковуємо книги, що лишилися, прощаємося з новими і старими друзями, обмінюємося компліментами й подарунками. Навпроти нашого стенду Львівське видавниче підприємство “Світло й тінь”, котре очолює видатний український фотохудожник, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка В. В. Пилип’юк. Василь Васильович десь у творчих мандрах по Чернігівщині, а його дружина, заступник головного редактора Анна Іванівна, так би мовити, на господарстві. Ми познайомилися в Бухаресті на міжнародній виставці. Нині згадуємо ту зустріч, спільних знайомих. Анна Іванівна дарує на згадку прекрасну фотокнигу “Я – жінка, я – травинка, я – роса”. Ми у відповідь – гарноілюстровану “Буковинську кухню” з побажанням готувати для Василя Васильовича найсмачніші гуцульські страви, адже він родом з Івано-Франківщини. Між книжковими стендами знову зустрічаємо мого однокурсника по факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, земляка Миколу Будлянського. Нині він очолює аграрний відділ Чернігівської обласної газети “Деснянська правда”, заслужений журналіст України. В руках – пакунки з власними книгами. – Миколо, земляче, привіт! – гукає здалеку. – Ось моя збірка поезій “Де починається любов”, а в ній вірш-присвята. Послухай... Після цих зворушливих слів ми щиро обнялися, ще раз переглянули студентські світлини, автором яких був заповзятий тоді “фотомайстер” Микола Будлянський – вічно закоханий у котрусь з красунь нашого журфаку. Скільки літ спливло... Пригадалася вчорашня зустріч ще з одним земляком, однокласником Миколою Гончаренком, з яким ми сиділи два роки за однією партою Новоборовицької середньої школи Щорського району. Він, перебуваючи в Чернігові, випадково зайшов до виставкового центру і потрапив мені на очі. Здивуванню не було меж – теплі потиски рук, спогади. Не бачився з ним кілька років. Керує селянською спілкою, переймається державними проблемами. Зробив зауваження, що в журналістських публікаціях я мало вболіваю за долю України, недостатньо заглиблююся в національну ідею. Пообіцяв, що неодмінно зроблю належні висновки і розповім про те влітку, під час наступної зустрічі.Другу – вуйку Максимцю Коротка поїздка додому, в рідне село Старі Боровичі. Обійстя потопає в снігах. Сиротливо, на розі вулиці виглядає господарів рідна хата... Мати з настанням холодів переїхала до сестри, котра проживає з чоловіком у районному центрі, де я колись працював у газеті. В центрі села завертаємо до нашого давнього друга, колишнього моряка, а нині заповзятого рибалки і грибника Віктора Фомського. Він радо зустрічає гостей, пригощає лісовими принадами. Та повертаємось, як мовиться, до “цивілізації”, у Щорс. Тут чекають на нас затишок, гарно накритий стіл і тепла постіль. У вітальні міської квартири – акуратно зібрані книги, газети, журнали. Їх читає вся сім’я, та найбільше мати – Ганна Федорівна. Мені ж пригадалася зустріч у львівському готелі під час книжкового форуму. Його працівниця захоплено розповідала про любов і повагу до книги. Раділа щасливій нагоді побувати серед сотень шанувальників друкованого слова, бо для львів’ян то є велика честь – саме тут придбати улюблену книгу і поділитися враженнями від прочитаного з рідними та друзями. Ось так би в кожній родині. Зранку вирушаємо у зворотньому напрямку. Хвилюючі обійми з рідними і найперше з мамою та бабусею. – Бережіть себе, синочки, – тихо промовляє, витираючи гірку сльозу прощання. – Приїжджайте всі разом серед літа... Бережи вас Бог у дорозі.
Микола Максимець,
головний редактор Видавничого дому “Букрек”.
Чернівці – Чернігів – Щорс – Чернівці
|
© Видавничий дім "Букрек", 2007-2009